Я переконана, що гарний український переклад - це фактично новий твір. Переклади з англійської українською взагалі ліпші ніж російською. Це лише моя думка, але маю декілька прикладів (абсолютно фантастичний Карлсончик).

Добавлено (22.05.2009, 17:57)
---------------------------------------------
І абсолютно жахливий переклад "Пірати Карибського моря 3", якщо хтось бачив це в кінотеатрі (просто знущання з мови)

Добавлено (22.05.2009, 17:59)
---------------------------------------------

Автор пише,що вона описує можливі події 6 сезону. Доволі свіжо і цікаво написано,а головне якісно. Чесно кажучі,з'явилося бажання перекласти його особисто.
Отож подивіться,якщо знаєте англійську!

Добавлено (22.05.2009, 18:27)
---------------------------------------------

Добавлено (22.05.2009, 18:28)
---------------------------------------------

Добавлено (22.05.2009, 18:29)
---------------------------------------------
Ааа,збрехала,п'ять=)

Автор: Irga
Назва: «Все, що залишилось»
Жанр: сум
Пейрінг: Хаус/Кадді, POW Рейчел
Статус: закінчений
Розмір: міді
Опис: Щоденник Рейчел Кадді. Альтернативна версія після5:24 (спойлер!!!)
Дозвіл на переклад отримано
Посилання на оригінал

Перший спогад дитинства – масивна сіра будівля, що скидалась на похмурий палац казкових відьом. Вона водночас лякала та приваблювала мене. Здавалось, варто зайти та вже ніколи не виберешся, залишишся там, у вузькій кімнаті з запилюженим віконцем, серед похмурих кам’яних стін. Тоді, першого разу, я розрюмсалась на порозі перед важкими, ніби чавунними, дверима, які ще не встигли відкрити, а мама десь в мене над головою засмучено казала дядькові Джиммі, що то була не найкраща думка – взяти мене з собою.
Зараз я не можу повірити в те, що завжди така розважлива мама зважилась узяти мене до психушки. Пізніше, коли я спитала про це, вона пояснила, що моя няня раптово захворіла, а скасувати побачення вони з дядьком Джиммі не могли: «нам без цього лише зрідка дозволяли його бачити», зітхнула вона. Звісно, те, щоб не їхати, їй на думку не спадало. І я, зрозумівши це, знову відчула, як мене жалять ревнощі.
***
Я ревнувала маму до В’язня Замку Іф - так він назвався, коли я спитала його ім’я, і це прізвисько якось прилипло до нього в наших розмовах з мамою, - скільки я себе пам’ятаю. Потім, коли я подорослішала та прочитала Дюма, я оцінила гіркоту його іронії. Але моя приязнь до В’язня від цього не зросла. Зацікавленість – так, він завжди цікавив мене більше за будь-кого з дорослих. І я досі не можу зрозуміти, як в мені могли поєднуватися стільки різних почуттів до однієї людини. Починаючи з пекучої образи, неприязні, роздратування – до нестримної цікавості та… захоплення. Але найсильнішими були ревнощі.
Жоден з маминих залицяльників - навіть Том, коли вони почали жити разом, - не викликав в мене такого сильного бажання негайно зробити щось таке, щоб зосередити мамину увагу винятково на собі. Іноді я спеціально заводила розмову про В’язня, щоб ще раз з хворою упертістю впевнитися, що мама при згадці про нього не може себе контролювати. Інколи вона говорила зі мною напружено, інколи розслаблено, коли згадувала щось, але зажди втрачала відчуття реальності, ніби прислуховуючись до свого внутрішнього метроному. Дядько Джиммі знав про цю мамину рису, знав і про те, що вона мене дратує. Але не міг нічого вдіяти.
***

День, коли В’язня виписали з Замку Іф, я очікувала з сумішшю нетерпіння та страху. Здавалося, наш з мамою впорядкований світ полетить шкереберть і вже ніколи не повернеться на місце. Я вже сто разів питала в неї, чи він буде жити з нами, чи може буде часто приходити в гості, як це робив Ітан, а потім Дейв. Не знаю, чому мамині стосунки ніколи довго не продовжувались, а може й знаю, але не хочу собі в цьому зізнаватися. В будь-якому випадку, її «близькі друзі», як вона їх називала, в нас не затримувались, та й не спричиняли неприємностей. Всі вони благоговіли перед мамою, а також і переді мною, а тому намагались контактувати з «крихіткою Рей» якнайрідше. Мене це цілком влаштовувало. Але я чудово розуміла, що з В’язнем такого не буде.
Але минув день з його виписки, потім тиждень, два… Мама, що так метушилась напередодні, раптом якось заспокоїлась, скоріше згасла, ніби хтось прибрав палець з запальнички, і вогник зник. Я не зважувалась питати її про щось, досить було і того, що цей кульгавий псих не зруйнує наше з мамою життя. Мені було майже байдуже, куди він зник і що робить. Дізнатись про це вдалося лише як минув рік.
***
Лікарнею я могла ходити з заплющеними очима, могла по кроках відрізнити, хто з’явиться з-за рогу – лікар Тауб чи лікар Чейз. Кабінет дядька Джиммі був для мене найкращим місцем, щоб виговоритися чи просто полежати годинку на дивані, не думаючи ні про що. А в маминому кабінеті була Таємниця.
Не знаю, що більше дратувало мене: те , що в лікарні, яку я вивчила до останньої таблетки, раптом виявився секрет з великої літери, чи те, що я не могла підібрати пароль до того секрету?
Розв’язання знайшлось випадково: у відчаї тисячу перший раз набираючи «Кадді» на ноутбуку, який я знайшла під стосами паперів в шухляді, я помилилась з першою буквою. Ноутбук підморгнув мені, та почав завантажуватися…
Там були листи. Мамині – до нього, та його – до мами. Годинами я перечитувала їх, сподіваючись знайти…. Що? Я цього не знала. Їх листування було схоже на величезний діф. діагноз: опис симптомів з маминого боку, уточнення, запити аналізів і нарешті діагноз – з боку В’язня. Не маючи сумніву, що дядько Джиммі про все знає, я влаштувала йому допит. Він тільки підтвердив мій здогад: після виходу з лікарні В’язню заборонили ставити діагнози, а не робити цього він не міг. Тому мама спокійно призначила на його місце лікаря Формана, знаючи що В’язень завжди допоможе, та видавала його ідеї за свої без страху викриття. Він отримував роботу, вона отримувала результат. Хворі отримували життя.
***
Таємним шпигуном я пробула недовго: не втримавшись від підліткових пустощів, якось написала йому листа про те, що мені все відомо. Він відповів з деякою затримкою – не дуже чемно, але цього годі було чекати. В нашому спілкуванні не було й слідів приязні, поваги чи зацікавленості. Ми обмінювались незначними шпильками, як обмінюються записками школярі під час уроків. І тільки одного разу я дозволила собі більше.
…Я почувала себе зле. Мама казала «перехідний вік», наче це щось полегшувало. Мене дратувала вона, дратував цей її недолугий Том, що жив з нами вже другий місяць. Мене просто вбивало, що Нед, воротар нашої шкільної футбольної команди, після уроків підходить до Мегі Вілфорд. До тої самої Мегі, яка на весь клас назвала мене «заученою коровою»!!!
Я могла б все розповісти дядькові Джиммі, та він поїхав у весільну подорож з новою дружиною. Телефонувати йому було незручно – так казала мама. А отже залишався … В’язень. Я не жалілася та не просила допомоги, зовсім ні. Просто відправила чергового листа в , як мені здалося, недбалій манері про те, що життя опинилось у тупику. Хіба не чудовий привід познущатися наді мною?
У відповідь він вислав детальну схему проїзду до свого нового замку ІФ - маленького будиночка на березі океану.
***
- Ти мій батько? – вимовила я від дверей. Він не запропонував мені проходити, рвучко розвернувся та пішов вглиб будинку, важко пересуваючи ногу.
- Звідки такий здогад? – нарешті спитав він. – Де в своїй ніякій зовнішності ти бачиш ознаки геніального мене? На Кадді ти теж не дуже схожа. Ніколи над цим не замислювалась?
З мамою в нас насправді мало спільних рис: колір волосся, невеликий зріст, ось і все. Шкода, що я не успадкувала її фігуру. Зате маминої витримки в мене було вдосталь. І я вже знала, чого варті подібні питання.
- Не замислювалась!
Він подивився на мене уважно і якось дивно, чи то оцінював, чи то зважувався на щось. Потім ледь кивнув та палицею присунув до себе стілець.
- Я НЕ твій батько, - пробурчав він. – Можеш бути певна. Хоча, якщо я розповім, що твоїм біологічнім татусем був малолітній ідіот, що на четверть століття молодший за твою матір, навряд чи ти цьому повіриш?
Я не встигла відповісти – відкрились двері, і мама, що побачила мене, нас обох,знесилено опустилась на старий шкіряний диван, що стояв біля входу.
- Господи, Рейчел… Я думала, що… Шукала тебе… Телефонувала Вілсону… Він сказав, що ти можеш бути тільки тут… Хаус! Як ти міг.. як міг… не сказати мені нічого? – маму трусило, а він, цей виродок, знову дивився на неї своїм особливим поглядом чи то оцінював, чи то зважувався на щось.
До цієї хвилини я почувала себе дорослою, а тут заплакала, як маленька. По маминим щоками текли сльози, я дивилась на них і відчувала дивне полегшення – адже раніше вона плакала лише через нього.
***
Ми поїхали рано вранці. Не прощаючись. Ніч я провела на тому незручному старому дивані у вітальні, крутилась та довго не могла заснути, хоча місця вистачало. Ми розклали диван, мама мусила прийти та лягти поруч, коли поговорить з В’язнем, але вона так і не прийшла. І не треба була бгати простирадла зі свого боку дивану до того, як мене розбудити.
Мені здавалось, що я більше ніколи його не побачу, не побачу будиночок на березі океану, не відчую подих свободи за вікном нового замку Іф. З мамою ми не розмовляли про поїздку, навіть після того, як Том зібрав свої речі і пішов, навіть після того, як дядечко Джиммі кричав, щось доводячи мамі про В’язня, в той час як я вмикала ТВ в своїй кімнаті на повну гучність. Все це було нецікаво. Мене запрошував на побачення Нед, а Мегі Вілфорд ридала від заздрощів в туалеті на перервах. І були перемоги на олімпіадах з хімії та біології, та мандрівка до Італії на канікули, та безкінечні піци, з’їдені з друзями, та серйозні розмови… ні, не про фах. Його я обрала, як тільки народилась, а про спеціалізацію. Мене приваблювала то неврологія, то хірургія. І було багато сонця влітку. І багато снігу взимку…
А потім загинув дядько Джиммі.

На похороні в мене запливли очі та туго перехопило горло. Мама дивом трималась, а вона мала ще й організовувати церемонію. Нещасний випадок – в машину дядька Джиммі врізався автобус, мама все повторювала щось про знаки долі. Та я не могла втямити, навіщо долі забирати його в нас, та ще забирати його дружину та двох людей з автобуса.
Я погано пам’ятаю церемонію. Тільки знаю, що в якийсь момент озирнулась , відчувши погляд на спині. Далеко біля паркану стояв В’язень. Його ніхто не помітив, крім нас з мамою. І навіть здалеку, через сльози, я бачила, як йому було зле.
Невдовзі мама звільнилась – на її посаду призначили лікаря Кемерон. Того року в нас багато чого змінилось. Я вступила до медичного, і ми обидві залишили наш будинок. В останню ніч перед прощанням ми розмовляли до ранку. Це був діалог із сподівань та страхів, я його майже не пам’ятаю. Але вранці ані я, ані мама не сумнівались в правильності її рішення.
***
Я навідуюсь до них – не так часто, як мамі того бажалось би. Навчання в меді забирає весь вільний час, а залишок привласнює Торн. Ми зустрічаємось вже рік, і я сподіваюсь, що не зроблю маминих помилок, хоча у нас з ним не все легко. А ще мене дратує, коли Торна називають «легендою курсу». Не буду сперечатись, він дуже розумний, та надто легко він все отримує. Це я взірець старанності та завзяття, тому ми ще подивимось, хто буде найкращим студентом в кінці навчання.
В рідкі вікенди мені вдається дістатись до будиночку біля океану. І яка б не була на дворі пора року, в цьому будиночку для мене завжди пізня осінь. Шелестіння листя, запах диму, тихий сум, аквареллю розмитий у повітрі.
Останнім часом здоров’я нашого В’язня не найкраще. Він ще намагається триматися, та влаштовує мені недитячі прогони по тих курсах, що мені читають у меді. Мушу визнати, мені не завжди вистачає розуму, щоб відповісти йому. Мама не втручається в ці розмови, але на її обличчі неможливо не помітити гордість за його досі гострий розум. І стара гіркота від образи, наче беззубий пес, трохи кусає моє серце.
Отямившись, мама трохи винувато мені посміхається. І я не можу на неї сердитись, особливо, коли вона підтикає картатий плед на його колінах. Ми звичайно сидимо на веранді, і В’язень ставить свій інвалідний візок так, щоб дивитись на океан. Коли він повертає обличчя до мами, я бачу його потилицю через рідкі, витерті як у малої дитини, короткі сиві кучері. Виглядає це, на мій погляд, досить жалюгідно, але я знаю, що жалість він не стерпить.
Він повертає обличчя до мами, щоб пустити чергову шпильку, а вона, посміхаючись, називає його «старий буркотун». Їх життя зосереджене одне на одному. Інколи їм телефонують колишні колеги з ПП, оце і все, та вони не шукають зв’язків із світом. В’язень розгортає свіжий номер медичного журналу, мама іде до будинку по хліб для сніданку. Я бачу, як він проводжає її поглядом. Вони - це все, що у них залишилось.