Кардиолог-хирург, я за вас дуже рада. А яку хоч серію?

Забили мало, один до того пропустили. Одна надія, что білоруси з хорватами внічию зіграють. Інакше шанси не дуже.

Страшний випадок булочкової гарячки.

Якось доктор Вілсон сидів в своєму кабінеті і робив вигляд, що працює. Та щось не виходило. Раптом з балкона почувся якийсь шум.
- А чи не перекусити нам трошки? – в дверях з’явився Хаус. – Кава с булочками в мене на балконі.. я пригощаю.
Вілсон тільки мовчки дивився на нього. О, який Хаус чудовий, кращий за всіх! Вілсону аж захотілося обняти його, і він таки спробував обняти, проте Хаус відштовхнув його.
- Спокійно, тільки спокійно! Я ж не твій пацієнт. Ну, то йдеш зі мною?
- Ще б пак, - мовив Вілсон. – Хоч, власне, мене замкнено. Злий містер Корпоративний рейдер хоче, щоб я відкрив йому секретний рецепт фаршированого перцю. Я сиджу немов у тюрмі.
- Так собі думає злий Корпоративний рейдер , - сказав Хаус. – І нехай собі далі так думає.
Очі йому заблищали, і він радісно запропонував:
- Знаєш що? Будемо гратися: ти сидиш у в’язниці, і тобі страшно, бо стереже тебе бридкий Воглер. І от приходить могутній, і відважний, і дужий, і вродливий, і без міри геніальний герой і визволяє тебе.
- Який це герой? – спитав Вілсон.
- Спробуй угадати, якщо зможеш!
- Невже ти? – сказав Вілсон. – Тоді, я думаю, ти можеш визволити мене негайно.
Хаус теж так гадав.

На даху над кабінетом Хауса лежало рядком десять дуже смачних на вигляд булочок.
- Ми поділимо їх справедливо: ти бери сім, і я сім, - сказав Хаус.
- Але ж так не вийде, - заперечив Вілсон. – Сім і сім буде чотирнадцять, а тут тільки десять булочок.
Хаус швиденько згорнув у купку сім булочок
- Принаймні це мої, мовив він. – Тепер у медуніверситах якось по дурному рахують. Та я від цього не повинен страждати. Я ж сказав, що кожний з нас візьме сім, і це мої.
Вілсон погодився.
- Зрештою, я більше ніж три не подужаю з’їсти. А де ж твоя кава?

Такого приємного частування Вілсон давно не мав. Булочки були добрі, кава теж смачна. Щоправда, Вілсону довелось варити її самому.

Хаус швидко ум’яв усі сім булочок. Вілсон не був такий спритний. Він доїдав тільки другу, а третя лежала поряд.
- О, як мені добре! – сказав він.
Хаус нахилився і пильно глянув йому в вічі.
- Ні, не може бути. Тобі, напевне, недобре.
Він приклав руку Вілсону до чола.
- Так я і думав. Типовий випадок булочкової гарячки.
- ?!
- Нею хворіють, коли з’їдять забагато булочок.
- Тоді в тебе ще більша булочкова гарячка, - засміявся Вілсон.
- Дарма ти так думаєш. Я вже хворів на булочкову гарячку, коли мав три роки. А вона буває раз на віку, точнісінько як кір або коклюш.
Вілсон зовсім не почувався хворим і намагався пояснити це Хаусу. Однак Хаус присилував його лягти на дах і став ревно бризкати йому кавою обличчя.
- Здається, ти вже не зомлієш, сказав він. Потім схопив останню булочку Вілсона. – Більше ні одної булочки, бо то була б смерть! І уяви собі, яке щастя для бідної булочки, що тут є я. Інакше вона б лежала зовсім самотня.
Аж ось Вілсон глянув на годинника. Була без кількох третя. Він засміявся.
- Скоро прийде Воглер і відімкне двері. О, яки би я хотів побачити його, коли він зайде до мого кабінету, а мене нема.
Хаус приязно поплескав його по плечу.
- Звертайся зі своїми дріб’язковими бажаннями до Хауса і він тобі все влаштує. Скоч-но до мене в кабінет та принеси мого бінокля, ну того, через який ми підглядали за медсестрами в душі.
Вілсон захихотів.
Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?
- Лежати й хихотіти... І ти думаєш, що це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш по дахах, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.
Вілсон слухняно пішов по бінокля і вони влаштувалась на даху в такому місці, з якого було видно кабінет Вілсона.
Вілсон приклав бінокля до очей і побачив свій кабінет дуже чітко: і сертифікати на полицях, і плакати на стінах, і улюблений диван Хауса, і навіть свій сандвіч на столі. Годинник якраз показував третю. Воглера не було видно.
- Спокійно, тільки спокійно, - сказав Хаус. – він вже йде, бо мені мурашки забігали по спині, та й балкон двигтить.
Він відібрав у Вілсона бінокля і приклав до очей.
- А що я казав! Ось відчиняються двері, ось він заходить, такий милий і ласкавий, як ватажок людоїдів.
Хаус зайшовся сміхом.
- Так, так, ось він витріщає очі. Де Вілсон? А що як він вистрибнув з вікна?
Воглер, мабуть, так і подумав, бо підійшов до підвіконня зовсім переляканий і перехилився, щоб подивитися на вулицю.
- Ні, його там немає, - мовив Хаус. – Дивно, га?
Воглер, здається заспокоївся і відійшов від вікна.
- Тепер починає шукати, - вів далі Хаус. – Шукає під столом… та за диваном… та за дверима. Чекай-но, ось він вже в шафі, думає, що ти лежиш там, скоцюрбившись й плачеш. Все, зібрався виходити. Мабуть пішов по Кадді. Тепер нам час трохи пожартувати.
- Як? – спитав Вілсон.
- А он як, - відповів Хаус, схопив Вілсона за руку та потяг його до кабінету. Він запхав його у двері і помахав рукою.
- Прощавай, Вілсон, будь ласкавий з містером Корпоративним рейдером.
Вілсон не думав, що це гарна ідея, але вже нічого не вдієш.

Продавження не буде.

А як там "Подарунки"? Погляд зі сторони Кадді - дуже і дуже інтригуюче)

Хай щастить!

Ще дві глави дописані, та не викладаю, бо далі застрягло. Тобто знаю, що буде далі, вже й фінал є, але якось не пишеться. Ще й погода ця дурнувата.

А щодо Карлсончика, то не сором, його майже всі російською читали (ну, якщо читали ), то зовсім не те.
Я хотіла зробити цей шматок російською для "Хауса для малышей" (переробки казок), але вийшло не дуже.

Ще раз успіхів і чекаю на продовження перекладу.