P.S. Ну чи хоча б скажи, у наступних главах появляться знову Уилсон, Кадді та всі інші?

Любовь - история в жизни женщины и эпизод в жизни мужчины. (с)

Перевод в этом же разделе. Там двух глав не хватает, но скоро все исправится.

Коли буду продовження невідомо, бо на роботі завал. І припиніть питати, що буде далі - автор ще сам не знає . Можу сказати як Silverwind - все у всіх буде добре. Ну майже у всіх.

Що озанчає майже у всіх? Ааа, ви мене так з розуму зведете. Ну гаразд. Все. Я спокійна. Майже). Чекаю продовження)).

Любовь - история в жизни женщины и эпизод в жизни мужчины. (с)

В наступний четвер мені випало їхати аж на чотири виклики. Цю частину роботи я починаю потроху ненавидіти, бо люди тут мають звичку викликати лікаря додому, навіть якщо в них вульгарний нежить.

Нічого собі будиночок... Однак остання пацієнтка - дуже бліда дівчина років двадцяти, що ледь трималась на ногах - і справді здавалась хворою.
- В мене якась дивна ангіна, доктор…
- Хаус. А хто сказав, що це ангіна?
- Лікар у Трувері, я там навчаюсь, він виписав мені антибіотики, сказав, що все минеться за п’ять днів. Минуло вже десять, а мені не легшає, та ще й висип якийсь. Ніби й температура вже не висока, і горло не болить, та просто не можу встати з ліжка.
- Зрозуміло.
Я ретельно оглянув це немічне створіння, хоча міг би закластися з собою на сто баксів щодо діагнозу.
- Потрібен аналіз крові, та я впевнений, що у вас мононуклеоз. Можете викинути свої антибіотики та передати лікарю у Трувері, що він - ідіот. Де Ваші батьки?
- У Європі, - дівчина несподівано знічується та відводить очі.
- Поїхали тижнів три тому?
- Чотири. А яке це має значення?
- Ну якби мені було стільки років, як вам, і мої батьки поїхали до Європи, то я б теж відірвався на повну котушку. Зараз я викличу санітарну машину, яка відвезе Вас у лікарню. Поки ви будете її чекати, можете обдзвонити ваших друзів та повідомити, що наступна грандіозна вечірка відбудеться не раніше, ніж за півроку. І що їм теж варто зробити аналізи.
- Я буду у лікарні півроку?!
- Пару днів, але влаштовувати ігри у «пляшечку» раніше я вам таки не раджу.

От і все на сьогодні. Я сів у машину і вкинув до рота таблетку. Вона виявилась останньою. От чорт! Весь цей час ліки мені давав Келеген, але він поїхав на два дні на конференцію у Бостон і залишив мені рецепт. Вже була майже шоста, отже всі аптеки, крім «Таун-лейн драгз», от-от закриються. Я подивився на годинник. Ні, точно не встигну. Отже, вибору немає, та нічого, своє знеболювальне я вже якось упізнаю.

«Таун-лейн драгз» виглядала дещо старомодно навіть для Барнард-Рівера. Як і в багатьох провінційних аптеках, тут торгували різною всячиною, що не мала нічого спільного з медициною. Марк Кестлер, який вийшов мене зустріти, був просто уособленням фармацевтів старої школи, з бездоганно прямою поставою, у накрохмаленому білому халаті, що якимсь дивом видавався свіжим навіть у таку пізню годину. Я простягнув йому рецепт.
- Декілька хвилин, доктор Хаус. Мак-Лейн зараз все підготує.
- А ви самі ніколи не готуєте ліки? – спитав я, оглядаючись довкола. В цьому царстві геометричного порядку та абсолютної чистоти навіть думка про можливість помилки здавалось блюзнірством.
- Останні роки ні. Тільки коли Мак-Лейна немає, але це трапляється рідко, - на останніх словах Кестлер ледь помітно скривився та мимохіть торкнувся рукою грудей. Помітивши мій погляд, він через силу всміхнувся:
- Невеличке порушення травлення.
Я подивився на нього уважніше.
- Важкість у грудях?
- Так, трохи, але то пусте, - він почав перекладати щось у скляній вітрині, явно намагаючись припинити розмову.
- Ліва рука не болить?
- Ні. Послухайте, доктор Хаус, я розумію про що ви, але…
Я не став слухати, перехилився через прилавок та взяв його за зап'ясток, щоб перевірити пульс.

- Йому недобре з обіду, док, - сказав Мак-Лейн, що якраз вийшов з моїми пігулками. – Та він і чути не захотів, щоб викликати лікаря.
- Мак-Лейн!
Я підійшов до дверей та перевернув табличку на «Зачинено».
- Знімайте халат та сорочку, а я пішов в машину по стетоскоп.
Після енергійних умовлянь Мак-Лейна Кестлер нарешті погодився роздягнутися, але тільки у рецептурній, тож я, сам того не бажаючи, потрапив на можливе «місце злочину».
Мої підозри підтвердились, це було ніяке не порушення травлення.
- Вам потрібно негайно зробити ЕКГ. Хто ваш лікар?
- У мене його немає. Я ніколи не хворію.
- Я зараз викличу машину…, - тут я згадав, що послав її по те бліде курчатко. – Ні, ліпше, я сам Вас відвезу, так буде швидше.
- Я не…, - а він, далебі, таки впертий.
- Не клейте з себе дурня. Хочете, щоб Вас винесли звідси на ношах?
Поки Кестлер одягався, я з цікавістю оглянув рецептурну. Сотні та сотні упаковок, всі з чіткими етикетками. Біля стіни стояв пристрій для автоматичного фасування таблеток. Щоб тут щось переплутати, треба бути або п’яним, або ідіотом.
- Як ви тут тільки розбираєтесь? - спитав я. – Мабуть, все-таки іноді трапляються помилки?
-
Кестлер від обурення аж припинив застібати ґудзики.
- Мій батько володів цією аптекою п’ятнадцять років, і я – ще тридцять. За цей час тут не трапилось жодної помилки. В нашому бізнесі це неприпустимо. Хтось пустить поголос, що ви щось переплутали, і все, через тиждень ви не побачите жодного покупця.
У машині він сидів тихо, лише важко дихав та витирав піт.
- Як дивно, я вже стільки років не був в лікарні… Це все через контракт…
- Що? – я як раз витягнув мобільний та шукав номер Еда Коена, нашого кардіолога.
- Вранці я отримав листа від адвоката. З моєю орендою виникли якісь проблеми, і тепер Саферштейн може розірвати мій контракт. Якби Арнольд знову не поїхав, я б боровся, але тепер…
Я ще своїй бабусі обіцяв не лізти в особисті справи пацієнтів, тож нічого не відповідаю.

Біля входу у лікарню нас вже чекав Ед, що якраз сьогодні чергував, тож я передав йому Кестлера та пішов до себе в кабінет, бо дещо забув. Через декілька хвилин безрезультатного порпання у шухлядах я ще раз оглянув стіл. Щось не так. Ніби все лежить так, як я залишив, але … он ті папки якось зсунуті. І ці папери. Може в мене знову галюцинації? Треба їхати додому, бо вже всяка чортівня в голову лізе. Врешті я знайшов диск, що шукав, прямо під журналами на столі та поїхав до себе.
Ці п’ять тижнів я прожив тут майже як у готелі, навіть половини речей не розпакував. Кожного ранку, наштовхуючись на коробки з книгами, що хаотично розкидані по вітальні, я обіцяю собі, що ввечері розставлю їх по полицях. Там вже такий шар пороху, що можна починати археологічні розкопки. Насправді, я терпіти не можу безлад, та просто якось не допускав досі думки, що опинився в Барнард-Рівері надовго. Три - чотири місяці, думав я, коли їхав сюди. Через три місяці Кадді або зрозуміє, яку зробила дурницю, або … принаймні напише мені рекомендацію. А може не варто так поспішати? Цей Келеген ніби непоганий хлопець… Я зручніше вмощуюсь на дивані та вмикаю телевізор.

Наступного дня я переглядав попередній висновок онколога. Лімфома шлунку, тому містеру Розоффу, чи як там його, таки не пощастило. Я вже зібрався сказати Деніелу готувати папери на переведення пацієнта до відділення онкології Труверської лікарні та раптом задумався. А що як… Зайти на скриньку на Yahoo та набрати знайому адресу: james.wilson@ppth.org було справою одною хвилини. Поки я передивлявся матеріали та прибирав з них посилання на нашу лікарню, у двері постукали.
Шеф Фланаган. Якого біса йому від мене треба?
- Доброго дня, доктор Хаус. Тільки-но я зібрався побалакати з Марком Кестлером, як виявив, що він опинився у лікарні. Та ще й завдяки Вам.
- Кестлер - пацієнт Коена, а не мій. Та наскільки мені відомо, як мінімум два тижні турбувати його не можна.
- Я знаю. Та ведеться не про це. Я нібито просив, навіть наполягав, щоб ви не втручались у цю справу, - як же я ненавиджу поліцейських з цим їх вкрадливим тоном.
- Я нічого йому не казав. А ходити в аптеку за ліками нікому не заборонено, - виправдовуватись мені не подобається, і я вирішую перейти в атаку. – Щось ви довго збирались з ним поговорити.
- Бачите, док, тут, в Барнард-Рівері не можна просто викликати людину у відділок, це вам не Бостон. Щоб зібрати інформацію, потрібен час. А до цієї історії з таблетками виявилась причетна ціла купа народу, в тому числі і Ви. І, між іншим, з’ясувалось, що в поліції Прінстона дехто про Вас знає.
Почалось.
- І що ж сказав Вам цей дехто? – задерикувато питаю я.
- Що Ви не схильні робити те, що кажуть, маєте талант устрявати в неприємності та влаштовувати їх іншим. І що Ви непоганий лікар.
Непоганий?! Просто нечувано.
- І це все?
- Ні, - Фланаган несподівано посміхається. - Ще він переказував Вам вітання.

- Шеф Фланаган! - Келеген нагодився просто на диво вчасно. – Побачив Вашу машину та пішов шукати. Є якісь новини?
- Привіт, Діку! Є трохи. Виявилось, що в минулу середу в «Таун-лейн драгз» працювало аж три фармацевти: Марк Кестлер, Рос Мак-Лейн та син Кестлера, Арнольд. Так мені сказав Білл Саферштейн. Він думає, що батько попросив Арнольда допомогти, бо через ураган, що наближався, в аптеці було повно покупців.
- Ти допитував Білла?
- Звісно, ні, адже офіційно розслідування не ведеться. Заїхав до нього у справах та, між іншим, спитав, як це так сталося, що він узявся доставити таблетки Беккеру. Він розповів ту ж історію, що і вам. А ще з’ясувалось, що два роки тому у Роса Мак-Лейна був конфлікт зі старим Джейкобом через закладну на його аптеку у Трувері. Старий пред’явив закладну до оплати і Рос втратив бізнес. Ті, з ким я розмовляв, вважають, що справи все одно йшли погано, та Рос міг думати інакше.
- Чудово, - сказав Келеген, нетерпляче вислухавши це. - Отже тепер в тебе аж троє підозрюваних. Обидва Кестлери мали підстави не любити Джо, а Мак-Лейн – того старого лихваря Джейкоба. Маячня якась.
- Марк Кестлер, як і завжди, працював того вечора за стійкою, тож він нічого не міг зробити з ліками, - відповів Фланаган. А от найцікавіше те, що Арнольд тієї ж ночі поїхав з міста, навіть суботи не дочекався, хоча ніби приїжджав на два тижні. Може це й добре, що Марк опинився в лікарні.
- Чим це? – не витримую я.
- Тепер Арнольд буде змушений повернутись. Про інтерес поліції до цієї справи нічого не відомо, тож боятися йому нічого.
Чудові хлопці все-таки ці поліцейські.

Фланаган нарешті забрався, залишивши нас з Келегеном удвох. Той задумливо каже:
- Такі розмови треба запивати віскі. Ти як?
- Мені це не допоможе.
- Ну то складеш мені компанію. Давай, я тебе чекаю біля машини.
Я повертаюсь до ноутбука і раптом згадую про лист. Після кілька секундних вагань я натискаю кнопку «Чернетки». Хай лишиться до завтра.

Він уже переказав вітання.

Хм...і що ж там у тому листі!?))

Дякую і з нетерпінням чекаю продовження))!

Любовь - история в жизни женщины и эпизод в жизни мужчины. (с)

Аа,ой, ну це я так уважно читала)).

Любовь - история в жизни женщины и эпизод в жизни мужчины. (с)