Глава 9. Тої ночі я ніяк не міг заснути, крутився у ліжку, ще раз прокручував в голові свій візит до Беккера. Я не міг помилитися с діагнозом! Та навіть якщо так, одна таблетка лікідину могла викликати максимум висип, але аж ніяк не анафілактичний шок. Може й справді той Саферштейн переплутав баночки? От ідіот! Злива вже закінчилась, і я вирішив вийти подихати. Сире та холодне повітря мене трохи освіжило, навколо панувала абсолютна тиша. Барнард-Рівер як вимирає після дванадцятої, тут всього кілька барів та один кегельбан, тому молодь їздить розважатись у Трувер, досить велике місто у двадцяти милях на захід. Раптом повз мене на невеликій швидкості проїхав досить старий Ford, за кермом якого сидів молодий бородатий хлопець. Його обличчя видалось мені знайомим. Це ж ніби син власника аптеки, якого я бачив в суботу, забув як його звати. Чого це він вештається о третій ночі?
Наступного дня після обіду в лікарню завітав шеф Фланаган, огрядний сорокарічний ірландець. Він спокійно вислухав мою розповідь про візит до Беккера.
- Наскільки я розумію, вчора було чергування доктора Келегена. Чому ж тоді Ви поїхали на виклик?
- Доктор Келеген сказав, що в нього був особистий конфлікт з пацієнтом і попросив мене.
- Він сказав Вам, що може бути з Беккером?
- Так. Але я звичайно оглянув його.
- І як він себе почував?
- Погано. Був дуже слабкий через загострення хронічного запалення. Тому я і виписав антибіотики.
- Ось копія того, що було написано на таблетках Беккера, - Фланаган простягнув мені папірець. – Тут все правильно?
- «Пацієнт: Дж. Беккер. Адреса: Афіна-роуд, 56. Лікідін 250. 20 таблеток. Лікар: доктор Хаус». Так, все правильно, - ідея про переплутані упаковки розвіялась як дим.
- Це могло викликати алергію?
- Все може викликати алергію, - роздратовано відповів я. – Та не повинно було. З іншого боку, Джозеф Беккер приймав антибіотики вже третій раз за рік, міг виникнути ефект накопичення. А ще родичі могли дати йому дві таблетки одразу, таке буває. Лікар сказав прийняти одну, тож ліпше прийняти дві. Я ще і не таке бачив.
- Подвійна доза була небезпечна?
- Важко сказати. Це допит?
- Просто розмова. Зрозумійте мене правильно, докторе Хаус. Джо Беккер не збирається писати заяву до поліції, бо це не той клопіт, який йому потрібен. Він сказав мені, що його батько нормально себе почував, а потім раптово помер від пігулки, що прописав лікар. Думаю, що цю історію Джо буде розповідати всім, хто забажає слухати. Розтину він не хоче, а я в цій ситуації не можу наполягати. Але потім він може подати проти вас позов про злочинну недбалість чи принаймні буде погрожувати цим, вимагаючи компенсацію. Звідки ви приїхали?
- З Прінстона, - це питання мені не подобається.
- Велике місто. А в нас тут навіть звичайні плітки можуть зіпсувати людині репутацію назавжди.
Через годину після того як шеф Фланаган пішов, я сидів в кабінеті і намагався розібратись з картками пацієнтів, записаних на прийом в п’ятницю. Та думки про недавню розмову ніяк не давали мені зосередитись. Річард сказав про Фланагана, що той «справжній коп, рідного сина б посадив, але просто так чіплятись не буде». Так, але це я, а не він, їздив до пацієнта, поставив діагноз і виписав рецепт. Та ще й дзвонив до аптеки, щоб пришвидшити справу. Чортів Келеген! «Жодна добра справа не залишається безкарною». Цей «справжній коп» може почати копатися в моїй біографії, і хтозна, що він там знайде. В голову лізли непрохані спогади про той останній раз, коли я мав справу з поліцією. Тоді це мало не закінчилось для мене катастрофою, і якби не Кадді… Та Кадді тут нема і не буде.
Ногу потроху починає пекти вогнем, і я подумки вираховую час, що пройшов від останньої таблетки. Дві з половиною години, дуже мало для наступної. До Келегена звертатись не хочеться, тож я намагаюсь зручніше умоститись у кріслі і кладу ногу на стілець для відвідувачів. Як він там показував, треба дихати. Досить дивний ритм, вимагає повної зосередженості. Ковтнути б зараз віскі, та через той клятий налтрексон від нього не буде ніякого ефекту. Грейс все таки відьма. Я закриваю очі, намагаюсь дихати повільно і несподівано згадую про той номер, що вона мені лишила. Якось не думав, що це може знадобитись. Ніби трохи легше.
Стук у двері, я відкриваю очі. Це Деніел:
- Здається, мені потрібна консультація. Привезли пацієнта ніби з отруєнням, раптом відкрилась внутрішня кровотеча. Я подумав, може ви…
- Покажи історію.
Я передивляюсь записи і диктую Деніелу перелік аналізів і тестів, які треба зробити. Той дивиться на мене спантеличено:
- І що, ви на нього не подивитесь?
- Навіщо? Ти міг щось пропустити?
- Ні. Але деякі аналізи треба відправляти у Трувер, тож результати будуть не раніше понеділка.
- Завтра. І то це досить пізно.
- Ви … ви жартуєте?
- Я серйозний як серцевий напад.
- Та це ж неможливо!
- А в понеділок вже може бути не потрібно.
Деніел закочує очі і вилітає з кабінету. Почекаю, поки він поїде до Трувера, і піду сам подивлюся на того пацієнта. Не варто привчати підлеглих до легких шляхів.
В п’ятницю мені зателефонував Фланаган.
- Знаєте що, докторе Хаус, я перерахував ті таблетки, що забрав у Беккера, і їх виявилось вісімнадцять, а не дев’ятнадцять, як мало б бути. Тоді я поїхав до Джо і трохи притис його та дружину. Вони запевняють, що дали лише одну і через пів години після цього старий помер. Випадково, в той момент в кімнаті був ще й місцевий рабі, він якраз заїхав провідати Джейкоба. Уявляєте, цей старий мерзотник ще й справно ходив до синагоги! Та це не важливо. Тож рабі бачив, як дружина Джо дістала одну таблетку, але не бачив, яка вона її дала, бо відвернувся. Як би там не було, але таблеток вісімнадцять.
- Аптекар міг помилитись, або ви не так порахували, - мені ця історія вже у печінках сидить.
- Ви що, знущаєтесь! Ось вони переді мною. Вісімнадцять жовтих таблеток.
Я автоматично виправляю його:
- Зелених. Лікідін - зелений.
- Вони абсолютно точно жовті.
- Почекайте, шеф.
Я швидко повертаюсь до ноутбука і заходжу на сайт виробника. Ні, я не помиляюсь, таблетки Лікідіну таки зелені, а от подібні, але жовті, це… Амоксицилін?! Зачувши таке повідомлення, шеф кидає у трубку:
- Залишайтесь на місці, я зараз приїду.
В упаковці таки виявився амоксицилін, отже ніякої загадки більше немає. Коли Келеген почув про це, то страшно розлютився.
- Що собі думає Марк? – кричав він. - Як можна робити такі помилки? Дитячий садок якийсь. Зараз я поїду туди і таке влаштую…
- Сядь, Діку, і заспокойся, - сказав Фланаган. - Нікуди ти не поїдеш і нічого нікому не скажеш. Докторе Хаус, Вас це теж стосується.
- Що-о-о?! - Келегену це, м’яко кажучи, не сподобалось. - Джо Беккер буде продовжувати плескати язиком про мою лікарню, а ти кажеш…
- Та вгамуйся вже. Джо я беру на себе. Подивись на це з мого боку. Три роки тому Марк Кестлер мав конфлікт з Джо Беккером через свого сина, Арнольда. Той грав, заліз у борги і його розписку викупив Беккер. Він почав погрожувати Арнольду, тож той не вигадав нічого ліпшого, як залізти у батькову касу. Кестлер дізнався та вигнав його. Все було б нічого, та Арнольд одразу поїхав з міста, і Кестлер дико посварився з Джо. І ось в його аптеці виконують рецепт для Беккера, плутають не схожі ліки, і той помирає. Я мушу розібратись.
- Та рецепт був для батька, а не для Джо! – Келенген не збирає поступатись.
- Батька звали Джейкоб, сина - Джозеф, а на упаковці і в рецепті стояло Дж. Доктор Хаус сказав мені, що Лікідін створений для тих, у кого алергія на інші антибіотики. Син не приїхав сам по ліки, отже хворий він. Логічно?
- Ти звинувачуєш Марка Кестлера у вбивстві?!
- Я мушу зрозуміти, що тут до чого. Мені потрібен час, Діку.
Господи, і це називається спокійне маленьке містечко?! Я залишаю їх та іду до себе в кабінет. Під ним на мене чекає Деніел і вигляд у нього переможний.
- Ну що там?
- Готові результати аналізів містера Розоффа, - він явно дуже гордий собою.
- Це хто?
- Ну той пацієнт, про якого ми говорили учора.
- Лише о п’ятій вечора? А що ти робив цілий день?
- Я..
- Дай сюди, - настрій в мне гірше просто нема куди.
Я щиро сподівався, що вся та історія з таблетками закінчиться сьогодні, а Фланаган явно не збирається заспокоюватись. Добре, що хоч до мене ніяких претензій. Я передивляюсь результати, і настрій вони мені не покращують.
- Може бути рак шлунку чи лімфома. Треба робити біопсію.
- Біопсію я зроблю, - добрий настрій Деніела як вітром здуває. - Але найближчий онколог у Трувері.
- Добре, я сам цим займусь.
Деніел іде, а я ще раз передивляюсь історію хвороби. Коли цей хлопець тільки потрапив сюди, то думав, що просто переїв чогось жирного. Та його, судячи з усього, очікують невтішні новини. Несподівано я згадую свого останнього пацієнта в Прінстон Плейсборо, того смішного дідугана, що так переймався своїм квоктанням. Все починалось, як анекдот, а закінчилось…
Від яскравої картини того останнього дня у Прінстоні, що раптом постає в моїй уяві, мені аж дихання перехоплює. Вже п’ять довгих місяців я з усіх сил намагаюсь забуте про це, не думати, викинути з пам’яті назавжди. Та виявляється марно. І майже проти власної волі я згадую. Згадую ту біловолосу примару, що так довго мучила та насміхалась з мене. Навіть зараз, коли я лише уявляю собі її голос, цей постійний вкрадливий шепіт, мені стає моторошно. Яка чудова та витончена помста, її б це точно потішило.
Я згадую ту ніч, коли, здавалось, звільнився одразу від усіх своїх демонів, всі ті уявні страждання та примарні насолоди. А найголовніше згадую той біль і невимовний розпач, що охопили мене, коли я врешті зрозумів, що мій мозок, те, що я цінував найбільше в житті, лише зле насміявся з мене.
Але він не вписується. Я розумію, що цікавіше читати про Прінстон і всіх звичних героїв. От де та rinny з перекладом?! Требі піти і влаштувати в її темі маніфестацію. Але весь фік виник якраз тому, що я не уявляла, як Хаус одразу після лікарні з'явиться у Прінстоні.
