Розділ 2. Кадді. Глава 5.

Як швидко біжить час, ось вже і липень закінчується. Господи, скільки ще роботи… Подивимось, як ідуть справи… Що вони там у діагностичному роблять з тим хлопцем? Четвертий день поспіль купа аналізів та тестів. Форман казав, що картина не дуже зрозуміла, але ж пацієнту тільки гіршає. Невже вони не впораються? Цілий місяць справи йшли добре: три пацієнти, три поставлених діагнози, але зараз явно щось не так.

Треба зателефонувати няні, спитати, як там Рей. Вона вже повзає зі швидкістю реактивного літака і все, звісно, тягне до себе. Вчора це були мої нові туфлі, а позавчора ваза на столику, довелось мені пів вечора прибирати друзки. Добре, хоч на неї не впала. А ще кажуть, що дівчата спокійні. Хоча вона і є спокійна, розбила вазу і сидить собі, приміряється куди повзти далі. Звук був такий, що в мене мало серце не вискочило, а вона сидить и блимає своїми очиськами. Вони все ще невиразно сіро-блакитні, як і у всіх немовлят. Мені страшенно цікаво, які ж вони будуть. Блакитні, як в того хлопця, її батька, чи темні, як в тої бідолашної дівчини. А що, як вони будуть сині як це літнє небо, як у … Ну от знову. Треба працювати.

Телефон. Мій секретар:
- Доктор Кадді, до Вас родичі Майкла Прескота, це пацієнт з діагностичного.
- Хай заходять.

От тільки цього мені не вистачало. Важка півгодинна розмова. Родичі в паніці. Коли Майкл до нас потрапив, він був просто хворий. А зараз він помирає, і ми досі не знаємо чому. Форман каже, що впорається сам, але я не хочу ризикувати. Я мушу підстрахуватись, хоча це може виявитись і не найкращою ідеєю.

І я знов поїхала з Вілсоном до Мейфілда. От вже неприємне місце! Головний корпус лікарні побудували більше ста років тому, може тому вигляд в такий неї гнітючий та похмурий. Навіть зараз, посеред квітучого літа, від Мейфілда віє холодом та якимось відчаєм. Не хотіла б я бути тут в будь-якій якості.

Але Хаус, здавалось, вже ніби звик до цього оточення. Принаймні таким пригніченим, як минулого разу, не виглядав. Скоріше байдужим до всього. Але коли він побачив у мене в руках справу, у нього аж очі спалахнули. Швидким рухом він видер в мене папку і занурився в читання, щось бурмочучи собі під ніс. Ну все, поки не дочитає, розмовляти не буде.
Ми сиділи на лавці у внутрішньому дворику, де зазвичай гуляють пацієнти. Якщо не придивлятись, то майже звичайний сквер. Але дивний одяг в декількох пацієнтів та кілька санітарів псували цю ідилічну картину. Поки Хаус вивчав справу, я роздивлялась навколо і раптом зустрілась очима з однією з пацієнток, що самотньо сиділа на лавці неподалік. Невеликого зросту, з чорним волоссям та пронизливими очима, вона уважно на мене дивилась. Добре одягнена, на божевільну взагалі не схожа. Тільки от очі як рентген. Я раптом згадала слова Вілсона про якусь «подружку» Хауса. Може, це вона?! Неприємна особа. Так дивиться…

В цей момент Хаус відволік мене запитаннями про пацієнта, і я забула про дивну жінку. Коли знову подивилась в той бік, її вже не було. Ми втрьох сиділи ще більше години, обговорювали версії, та нічого не виходило. Все це Форман вже відкинув. Чесно кажучи, я була вже майже у відчаї, коли Хаус сказав, що нам час іти, бо ми йому заважаємо. Це було не те, на що я сподівалась, але нічого іншого нам не залишалось. Я поверталась до Прінстона у жахливому настрої. Ми знову почало видаватися, що всьому кінець, що Хаус вже ніколи не повернеться в Прінстон Плейсборо… І що мені пора з цим змиритись.

Наступного дня Вілсон ошелешив мене новиною: Хаусу вдалося! Форман з командою зараз перевіряють його діагноз, але він як мінімум пояснює всі симптоми. Той Майкл Прескот зустрічався з партнерами з Азії за місяць до початку хвороби. Кемерон дописала це в його історію, коли намагалась зібрати якнайширший анамнез за день до того, як ми поїхали до Хауса. Ми не надали цьому ваги, а треба було.

Хотілось би мені знати, чи міг Форман з командою сам знайти рішення до того, як пацієнт помер би. Бо те, що врешті він все одно не обійшовся без Хауса, йому не сподобалось. Здається, навіть добряче роздратувало. Та пусте, Форману це лише на користь. Хоча іноді він себе поводить так, наче він і є начальник діагностичного відділу, а не тимчасово виконує його обов’язки. І що ніякого Хауса просто не існує.
До кінця дня стало відомо: лікування допомагає.

Через три дні мені вже був час іти додому, коли постукав Вілсон.
- Щось термінове? - спитала я.
- Та ні. Просто зайшов сказати «До завтра». Між іншим, я тільки-но бачив у коридорі Формана з Патом Девсоном. У Ради директорів що, якісь питання до діагностичного відділення?
- Та ніби ні.
- А, ну це добре. Просто я подумав, що вони можуть скоро почати ставити питання щодо контракту Хауса. Він же не може брати таку тривалу відпустку без дуже вагомих причин. А справжні причини ліпше їм не наводити.
- Я щось придумаю, - кажу я, хоча не маю і щонайменшого уявлення, що саме.
- Сподіваюсь. Ти ж знаєш, той Девсон терпіти не може Хауса. Цікаво, про що він говорив з Форманом?
Мені теж цікаво. Але це почекає.

Наступні декілька днів я тільки й робила, що думала. Про рекомендації доктора Смола, про амбіції Формана, про побоювання Вілсона, про інтриги Девсона, про все. А найголовніше: про те, що буде ліпше для Хауса. І що буде ліпше для лікарні. Нарешті після довгих роздумів я прийняла рішення і була впевнена, що Вілсон мене підтримає. Та залишалась одна проблема: умовити на це Хауса. І чи пробачить він мені колись, коли врешті дізнається правду? Наступного дня я викликала Формана.

- Про що ти розмовляв з Патом Девсоном? – я вирішила перейти одразу до справи.
- Та ні про що. Він питав, де Хаус. Девсон же весь червень на конференціях провів, дещо відстав від життя.
- І що ти йому сказав?
- Що у Хауса якісь особисті проблеми.
- Він повірив?
- Щиро кажучи, не знаю.
- Зрозуміло. Тепер слухай уважно. При слушній нагоді заговори с Девсоном і скажи йому ось що…
Я дала Форману чіткі вказівки щодо майбутньої розмови та відпустила його. На душі в мене було важко. Я була впевнена, що Форман впорається, він тямущий хлопець, поки справа не доходить до його стосунків з Тринадцять, а от щодо себе я мала серйозні сумніви. Господи, як же я це зроблю?!

Наступні два тижні я мала цілу купу клопотів. Треба було підготувати папери, обговорити всі деталі, а найголовніше, знайти потрібні слова. Я вже кілька разів проводила репетицію своєї промови у ванні перед дзеркалом, але ще жодного разу не змогла її закінчити. Я виглядала фальшиво, говорила фальшиво, це був якийсь кошмар. Мабуть, вся проблема в тому, що я сама собі не вірю, не вірю, що це справді найкраще рішення. Мені треба якось в цьому переконатись. Тільки от що для цього зробити, я не знаю.

Добавлено (16.06.2009, 13:31)
---------------------------------------------
З нетерпінням чекаю на частину,у якій Вілсон с Кадді дізнаються,що Хаус зник.Це буде цікаво

Розділ 2. Кадді. Глава 6.

Ну от, справу зроблено. Я була просто неперевершена: зібрана, рішуча, переконлива, навіть жартувала. Мабуть я не ту професію обрала, треба було ставати актрисою. Махала б віями та промовляла милі дурниці в усіляких серіалах, ну от, наприклад, в тих, що так подобалися Хаусу, і не мала б цих дурних клопотів. Чорт, як гидко на душі. Я повільно іду до машини Вілсона і безсило опускаюсь на переднє сидіння. Це ж треба, навіть руки тремтять.
Я сиджу у машині, слухаю новини і прокручую в голові всю розмову. Все ніби пройшло як слід, якщо це звісно можна так назвати. Хаус мені повірив. Господи, яке в нього було обличчя! І що він ще скаже Вілсону… Та ось він вже йде.

Наступні дні я провела як у тумані. Не могла дочекатись того вирішального дня і водночас боялась його. Раптовий дзвінок мобільного примусив мене здригнутись. Вілсон.
- Ну що, є новини?
- Мені дзвонив Смол. Хаус вчора виписався з Мейфілда, - Голос у Вілсона досить спокійний як на таку новину.
- Отже, не дочекався тебе?
- Не захотів. Щось набрехав Смолу та виписався.
- Як ти гадаєш, куди він поїхав?
- Думаю, спочатку до себе, а потім … не знаю, - Вілсон робить паузу. - Хіба можна вгадати, що зробить Хаус? Та ще й в такому стані?
- Може він і зараз у себе?
- Може. Ліза, ми ж домовлялись!
- Так. Але я не можу це витримати. Просто не можу. Я поїду туди! – кидаю телефон і вибігаю з кабінету. Люди в холі, здається, здивовано дивляться мені вслід. Байдуже! Може я встигну все виправити!

Через десять хвилин я стою перед знайомими зеленими дверима квартири Хауса. Дивно, як це мене поліція не зупинила з огляду на те, як я їхала. Останній раз я була тут досить давно, навіть вже не пам’ятаю коли. Стукаю. Мовчанка. Тоді обережно натискаю на клямку. Незамкнені двері повільно відкриваються.
В квартирі панує розгардіяш, на підлозі валяються якісь речі, книги, диски. Я повільно переступаю через них та озираюсь довкола. У Хауса було приблизно кілька годин, однак, судячи з відкритої напівпорожньої шафи та прогалин на книжкових полицях, забрав він досить багато. Однієї гітари на стіні немає. Отже, повертатись, принаймні найближчим часом, Хаус не збирається. Я зупиняюсь біля відкритого піаніно, торкаюсь пальцем холодних та блискучих клавіш. Біла, чорна, біла, чорна, біла. Ніколи не чула, як він на ньому грає. А колись хотіла.
Дивно, але свою розкішну аудіо систему він теж залишив. Може, побоявся перевозити? Сама не знаю навіщо, я підхожу до неї та вмикаю, з колонок починають лунати перші грайливі акорди, і я майже одразу впізнаю цю мелодію. «Enjoy yourself» у виконанні Гая Ломбардо, стара добра класика. Я слухаю і ковтаю сльози.
Посилання на пісню

You work and work for years and years, you're always on the go; you never take a minute off, too busy makin' dough (Роками ти тільки те і робиш, що працюєш, завжди чимось зайнятий; ніколи не маєш і хвилини вільної, занадто зосереджений на зароблянні грошей).

Це якраз про мене. Я тільки і роблю, що роками працюю, ні на хвилину не зупиняюсь. Хіба що цікавлять мене зовсім не гроші.

- Someday, you say, you'll have your fun when you're a millionaire - Imagine all the fun you'll have in your old rockin' chair. (Тобі здається, що одного чудового дня ти станеш мільйонером, от тоді ти і почнеш насолоджуватись життям – Уяви, яка то буде насолода сидіти в своєму старому кріслі-качалці).

Ну, стати мільйонеркою мені не загрожує. А уявляти, чим мені випаде насолоджуватись у старості, якось не хочеться.

- Your heart of hearts, your dream of dreams, your ravishing brunette; She's left you and she's now become somebody else's pet. Lay down that gun, don't try, my friend, to reach the great beyond; You'll have more fun by reachin' for a redhead or a blonde. (Твоя найбільша мрія, розкішна брюнетка, що вразила тебе у саме серце; Вона пішла від тебе і зараз розважає когось іншого. Поклади свій пістолет, друже, не треба поспішати на той світ; Набагато цікавіше знайти собі якусь руденьку чи блондинку.)

Якби ж то це було так просто. Скільки вже я намагалась почати з кимось зустрічатись та все марно.

Enjoy yourself, it's later than you think; Enjoy yourself, while you're still in the pink. The years go by as quickly as a wink - Enjoy yourself, enjoy yourself; it's later than you think. (Насолоджуйся життям, вже пройшло більше часу, ніж ти думаєш; Насолоджуйся життям, поки не закінчились твої найкращі роки. Роки спливають як коротка мить - Насолоджуйся життям, вже пройшло більше часу, ніж ти думаєш.)

Може і справді вже пізно.. Стільки років вже минуло, пролетіло, а нічого .. хорошого … не відбувається. І, мабуть, вже і не станеться. Те, що колись обпалило серце, давно перетворилось на попіл. Мені треба забути про це, і насолоджуватись тим, що є… Рей, робота… Як це невимовно гірко…

Я чую кроки в коридорі і швидкими рухами витираю щоки.
- Кадді! – це Вілсон. Він зупиняється в дверях та вражено оглядає квартиру.
- Його немає, - кажу я, не повертаючись.
- Та помітив. А це що?
На столику біля дивана лежить знайома мені тека. Я розкриваю її, і перше, що там бачу, це білий звичайний конверт, на якому рукою Хауса написано «Вілсону». Для мене нічого.

- Це для тебе, - я передаю йому конверт. Поки він похапцем розриває його, я переглядаю те, що залишилось. Підписана заява на звільнення та незаповнений контракт. Досить промовисто.
Ну що там? – питаю Вілсона. У відповідь він зачитує мені коротку записку: «Вибач, та, мабуть, посада консультанта не для мене. Якщо не повернусь за місяць, відмовся від квартири та здай кудись речі на зберігання. Потім повідомлю, куди їх переслати. Мою заяву про відставку передай Кадді, хай повісить у рамці в своєму кабінеті. Сподіваюсь, це її ощасливить. Хаус.»

Ми з Вілсоном мовчки починаємо складати розкидані речі. Проходить не менше десяти хвилин, перш ніж я питаю:
- Гадаєш, він повернеться?
- Раніше, ніж за місяць? Не думаю. Здається, він все добре обміркував.
- І що нам робити?
- Те, що й раніше. Чекати.

Я кручу у руках книжку, яку підняла з підлоги, і мене охоплює дивне відчуття, що я зробила помилку. Дуже, дуже велику помилку. На жаль, Вілсон правий: все що нам залишилось, це чекати.

Продовження викладу завтра. Фік виходить довгий, то вже вибачте.

Добавлено (16.06.2009, 15:43)
---------------------------------------------
Дуже доречно процитована пісня.

Було, я ж навела англійську версію. Щоправда переклад не дослівний, але близький до оригіналу.

your ravishing brunette = твоя розкішна (вражаюча, прекрасна, рос. - восхительная) брюнетка.
Brunette перекладається тільки у жіночому роді.

Чесно кажучи, цю відповідність я помітила лише зараз . Спочатку я взагалі хотіла саме ці слова викинути, там досить довга пісня.

Барнард-Рівер виявився типовим для Нової Англії, але досить симпатичним містечком недалеко від Бостона. Я їхав на таксі до готелю, в якому Келеген замовив мені номер, та намагався уявити, на що схожа та лікарня, в якій доведеться працювати. Судячи з усього, тут населення і тридцяти тисяч не набереться. До океану зовсім близько, отже влітку тут мабуть все кишить курортниками, але зараз, у самому кінці вересня, їх, дякувати Богу, вже немає.
В готельному номері я в перший раз за останній тиждень подивився на себе в дзеркало. Ну і вигляд, не дивно, що таксист дивився на мене з підозрою. Я вже звик до бороди, але для першого робочого дня на новому місці вона не підходить. Отож я рішуче взяв в руку бритву.
Дивно, але цей процес так захопив мене, що я не одразу почув настирливий телефонний дзвінок.
- Докторе Хаус? – я впізнав голос Келегена.
- Так. Добрий вечір, доктор Келеген.
- Вітаю з приїздом. Я заїду до Вас завтра зранку з Біллом Саферштейном, місцевим агентом з нерухомості. Я попросив його підібрати для вас кілька варіантів.
- О, так, - після чотиримісячного перебування у Мейфілді я й забув, що маю десь жити. – До зустрічі.

На щастя, всі ці клопоти не зайняли багато часу. Вже другий варіант, який запропонував мені Саферштейн, надзвичайно балакучий невисокий блондин, мені підійшов. Квартира, що займала чверть будинку у колоніальному стилі, була чимось схожа на мою оселю у Прінстоні і навіть коштувала на третину дешевше. На зворотному шляху Келеген зробив невелике коло, щоб показати мені місто. Коли ми проїжджали повз великого блоку магазинів, деякі з яких були порожні, він кивнув в той бік.

- Тут розташована «Таун-лейн драгз», найстаріша аптека тут, в Барнард-Рівер. Досі обслуговують майже третину всіх жителів. Вони єдині в місті відкриті до восьмої, тому ми майже завжди направляємо пацієнтів сюди.
- Хіба в лікарні немає своєї аптеки? - здивувався я.
- Ми тримаємо невеликий запас самого необхідного. Та люди тут до біса консервативні, вони ходять в ті самі заклади, що й двадцять років тому. В понеділок я скажу їм, що у нас новий лікар, бо ми часто робимо замовлення по телефону.
- На твоєму місці, Діку, я б так не поспішав, - несподівано втрутився в розмову Саферштейн.
- Чого це раптом?
- Хіба ти не чув? Я придбав для одного клієнта весь той блок і аптека скоро закриється.
- Так, ти придбав той блок, Білл, але в Марка Кестлера там оренда на десять років. Він в житті не відмовиться від тої аптеки, незважаючи ні на яку кризу. Як на мене, ти потрапив в добрячу халепу.
Ми вже під’їхали до готелю, тож Саферштейн урочисто потис мені руку, пообіцяв привезти всі папери в понеділок та поїхав. Ми залишились з Келегеном удвох. Чесно кажучи, попри всі очікування, він мені сподобався. Майже такого зросту як я, кремезний, чорнявий. Жінки за таким мліють. Якось важко уявити, що він був пацієнтом у Мейфілді. З іншого боку, себе я там теж раніше не уявляв.
- Ви нагодились вчасно, - сказав він. – Ми спровадили вашого попередника на пенсію ще в травні, та влітку тут не дуже багато роботи. А тепер тут з цим свинячим грипом всі як показились. Суцільні виклики додому, ніхто не хоче ходити на прийом.
Це було надто не схоже на те, до чого я звик у Прінстоні.
- Але виклики додому мають коштувати дорого, - кинув я.
- О, так, але тут в основному живуть забезпечені люди, велика єврейська громада, майже у всіх є страховка. Тож у другій половині дня ми їздимо на виклики. У вас є машина?
- Ні, я залишив її у Прінстоні.
- Я щось придумаю. Думаю, зможете взяти в оренду на кілька місяців, а там подивимось. І є ще одне питання. Наскільки я розумію, Вам самому потрібен …лікар?
Своєчасне зауваження, бо пігулок в мене залишилось на два дні. Я киваю.
- Якщо це Вас влаштує, то вашим лікарем буду я. Іншої лікарні тут немає, Ваші майбутні колеги – непогані хлопці, але чим менше людей буде у курсі справи, тим краще. Скажете їм, що кульгаєте через аварію, ніхто не буде розпитувати. Чекаю на вас завтра о дев’ятій. Лікарня в двох кварталах звідси.

Наступний тиждень виявився настільки напруженим, що я не мав, коли й вгору глянути. Мої новоявлені підлеглі, лікарі Деніел Раш та Меган Ріверс, ще до моєї появи поділили обов’язки, тож після нетривалих роздумів я вирішив особливо нічого не міняти. Деніел приймав пацієнтів з ранку, а після обіду опікувався не дуже великим стаціонаром. На ньому були і всі спеціальні обстеження. Меган, що збиралась спеціалізуватись на педіатрії, вела весь дитячий прийом. Мені дістався прийом з ранку та виклики до дому після обіду. Цю частину роботи я ще частково ділив з іншими лікарями: кардіологом Едом Коеном, ендокринологом Джоном Велчем, неврологом Мелом Гудвіном та самим Келегеном. Лікарня була невелика, аскетично оформлена, та стараннями Келегена досить непогано обладнана.

Всі вони називали один одного винятково на ім’я, тож поступово мені довелось змиритись та почати відгукуватись на «Грег». Лише одна Меган підкреслено називала мене «Доктор Хаус». На четвертий день моєї роботи в Барнард-Рівері вона зайшла до мене в кабінет та з обуреним виразом виклала на стіл картки пацієнтів за два останні дні.
- Доктор Келеген вимагає, щоб документація велась ретельно, а тут і половини інформації немає.
- Там є головне. Хто, що і чим.
- Я щось не зовсім…
- А вчора виглядала більш тямущою. Ім’я, діагноз і що призначено. Все інше хай пише той, хто більше ні на що не здатен. Наприклад, ти.

Меган мовчки зібрала папки та вийшла. Мені здалося, що я чую, як вона скрегоче зубами. Можу закластися, рвонула до Келегена. В очікуванні розгортання подій я запросив наступну пацієнтку. Це була тиха і занадто сором’язлива жінка близько сорока. Затинаючись на кожному слові та не піднімаючи на мене очей, вона попросила провести обстеження, бо «мій чоловік їздив у справах, а ви знаєте, як буває, коли чоловіки їдуть з дому». Після того, як медсестра узяла усі необхідні мазки, я м’яко, як на мене, порадив їй давати чоловікові презервативи в дорогу разом із сандвічами. Вона кулею вилетіла з кабінету, так що мало не врізалась у Меган. На моє здивування, та повернулась з картками, але без Келегена. Підійшовши до столу, Меган з ляскотом поклала їх переді мною і видушила з себе:
- Підпишете.
Отакої. Не подобається мені щось це сумирне ягнятко.

У вихідні я поїхав до океану. Вже був жовтень, починався сезон постійних буревіїв. Я сидів на скелях, дивився як сірі пінисті хвилі розбиваються об берег та слухав різкі крики чайок. Неподалік виднівся довгий мис із старим маяком, що вже давно не працював, почав розвалюватись і тому справляв дещо химерне враження. Вітер з моря почав дужчати, до мене вже кілька разів долітали солоні бризки, та я на це не зважав. Перший раз за чотири місяці я почувався абсолютно вільним.
Колись давно, в одній з численних шкіл, в мене була вчителька американської літератури, закохана у Лонгфелло, яка примушувала нас вчити напам’ять цілу купу віршів. Тоді я ненавидів це, вважав дурним витрачанням часу, але батьки вважали інакше. Я раптом пригадав як починався той вірш, що найбільше подобався матері:

Скелястий мис простягся в океан,—
I на кінці його, де б'ють вали,
Маяк підносить велетенський стан,
Стріла вогню вночі, вдень — стовп імли.

I звідси видно, як кипить прибій,
Як ударяє в нерухомий мур,
I як валують в лютості страшній
Тремтячі лиця й білі губи бур.

А тільки смеркне, глянь, як віддалік
В багрянці неба раптом спалахне
Різкого сяйва радісний потік,
Розливши світло дивне, неземне.
(Перекладач: Василь Мисик)

Далі я не пам’ятав. Раптом від дороги почулися різкі голоси, то якась огрядна сімейна пара намагалась вгамувати своїх дітей.
- Міллі, не біжи у воду, бо будеш вся мокра. Джеремі, не лізь на камінь, він слизький. Господи, Бак, навіщо ми сюди приїхали, дивитись на цю стару розвалину? Що в ній цікавого?
Товстий лисіючий Бак змахував піт з чола, втупившись у якусь карту і не відповідав. Треба тікати.

Наступний тиждень був нічим не кращий від попереднього. Ангіна, нежить, розтягнення зв’язок, застуда, незначні інфекції і так по колу. Деяке пожвавлення настало у четвер, коли мені довелося допомагати Меган вгамовувати розлючену матусю одного десятирічного бовдура.
Ця мегера увірвалась в мій кабінет і почала верещати, що ота дурепа ( судячи з усього, Меган) не в змозі поставити діагноз її синочку. Йому, бідолашному, так зле, а ця.. - на цій фразі матуся зробила спробу спопелити Меган поглядом - верзе якісь нісенітниці про алергію. Я обдивився хлопця, що потроху стогнав і тримався за правий бік. На шиї, згинах рук та під колінами красувався дрібний червоний висип.
- Це і є алергія. Мабуть, шоколаду об’ївся, чи ще чогось, але треба зробити аналіз. Меган, вперед.
- Та яка ще алергія?! - Матуся переключилась на мене. - Ми їмо винятково здорову їжу, ніяких фастфудів, ніяких солодощів, нічого такого. Вдома винятково безпечні засоби…
Вона продовжувала верещати, а я знов повернувся до хлопця. З кишені штанів в нього щось стирчало, схоже на ... Я рішуче заліз туди рукою і витяг … цілу купу обгорток від батончиків. Я діставав і діставав їх з кишень хлопця, як спритний фокусник носовички з капелюха на сільському ярмарку. Детальний обшук виявив цілих дванадцять штук. Я виклав їх на столі рядком і ще раз перерахував.
- Для алергії цього мало вистачити, можете мені повірити.
На матусю не можна було дивитись без сліз.
- Та як же це… Коліне.. Як ти міг…
- Голодна дієта на три дні, Хофітол для печінки, Лоратадин від алергії. Як все минеться, раджу Вам давати дитині хоча б одну шоколадку на тиждень. Меган, зроби йому ін’єкцію но-шпи.

Коли матуся з ласуном-синочком врешті пішли, Меган постукала в мої двері.
- Непогана робота, - посміхаючись, сказала вона.
- Облиш це, я ж тобі не подобаюсь. Мабуть, досі плачеш у подушку, згадуючи колишнього начальника.
Відверто здивований погляд у відповідь показав, що я помиляюсь.
- Ваш… попередник, - задерикувато відповіла вона, - був старою нудною дупою, важив під триста п’ятдесят фунтів, весь час пітнів, сопів и сякав носа. До того, плутав діагнози, кілька разів призначав не те, що треба, та ще й намагався весь час мене обмацати!
Я стиха пирхаю.
- І що з цього переліку було найбільшим гріхом?
- Один з тих випадків Річард ледве зам’яв, - Меган вправно відбиває подачу. - Просто доктор Лоусон працював тут більше тридцяти років, а його племінник - член міської ради, тож його не легко було позбутись. Коли в травні в Лоусона стався інсульт, і він врешті був змушений піти на пенсію, хлопці навіть влаштували таємну вечірку.
- І от з’являюсь я, і твої муки поновлюються.
- Та ви у порівнянні з ним просто янгол. Ну, майже, - після деякої паузи додає вона і виходить з кабінету.
Це дівчисько дивує мене вже вдруге за десять днів. Рекорд.

Ввечері у п’ятницю я почувався абсолютно виснаженим. Нога боліла просто жахливо, а я прийняв таблетку всього годину тому. На щастя, того дня я не мав їздити на виклики, тож сидів в кріслі у кабінеті, зціпивши зуби, і думав про ту величезну дурницю, яку я зробив, приїхавши сюди. Якби я був зараз у Прінстоні, то вже змусив би когось виписати мені подвійну дозу знеболювальних, незважаючи на всі наслідки для печінки. Лежав би удома на дивані, слухав би музику.. Чорт.. Я подумки боровся з бажанням негайно проковтнути ще одну таблетку. В такому стані мене й заскочив Річард, що несподівано увійшов до кабінету.
- Привіт, що ти…, - він замовк, побачивши моє обличчя. – Зовсім погано?
Я коротко кивнув у відповідь. Він закрив двері і підійшов ближче.
- Коли ти прийняв знеболювальне?
- Годину тому.
- Мало б вже подіяти. Біль міг посилитись від того, що ти став більше рухатись. Ану лягай на кушетку.
- Відчепись.
- Замовкни і лягай. Тут я твій лікар.

Коли я, бурмочучи собі під ніс про різних ідіотів, які лізуть не своє діло, нарешті ліг, Келеген почав обережно розминати мені ногу, уважно стежачи за моєю реакцією.
- Знімай штани.
- Ти що, здурів? Ліпше випиши мені більшу дозу.
- Тільки якщо ти тримаєш запасну печінку вдома в морозильнику. Знімай, кажу. Сором’язливість тебе точно не прикрашає.

Келеген обережно розтирає мою ногу, хоча зовсім не так, як це мені робили раніше. Він зосереджено вишукує якісь точки на нозі, знову розминає м’язи стегна, потім переключається на руку і спину. Як не дивно, але всі ці маніпуляції приносять мені деяке полегшення.
- Що це було? – питаю я.
- Так, захоплювався колись, - відповідає він після деякої паузи. - Було в мене кілька пацієнтів з сильними болями, я почав цікавитись, дещо вивчати, та вже кілька років і не згадував про це. А руки пам’ятають. Допомогло?
- Трохи.
- В понеділок зроблю ще раз. Не перевантажуйся у вихідні.
Він що, знущається? Можна подумати, я тут ранками кроси бігаю. Диван, телевізор та декілька медичних журналів за цей місяць, що мені дав почитати Велч, невисокий мовчазний ендокринолог, – ось і вся моя програма на неділю.

Може бути і ін’єкція, діє швидше. Знімає внутрішній спазм.

Ні , ще просто не розібрався. Хаус там тільки два тижні.