Приймаю, зараз виправлю.

Дякую.

Дуууже цікаво,що ж там далі!!!!І що це за Грейс.
Хах, до речі! Ще до згадки,що її голос нагадував голос Ембер, я саме такою Ембероподібною блондинокю її собі і уявила!

Грейс не схожа на Ембер. Спочатку я взагалі не хотіла нічого писати про її зовнішність, та вийшло трохи по іншому.

Добавлено (07.06.2009, 17:57)
---------------------------------------------
Розділ 1. Хаус. Глава 2.

Вперше, я побачив Грейс на третю ніч детоксикації, коли вже не мав сили ні на що, крім мрії про негайну, але бажано безболісну смерть. Вона зайшла до моєї палати, кивнула медсестрі та сіла поряд з ліжком.
- Цікавий екземпляр. Ти хто?
В картці біля ліжка було зазначене вигадане прізвище, яке я назвав при оформленні сюди, це було прізвище людини, яку я вважав своїм справжнім батьком. Мені це видалось тоді смішним.
- Альберт Ейнштейн, - я відповів одними губами перше, що спало на думку.
- Та ти що? От вона, типова американська освіта. Сотні психів і жодного Наполеона. Принаймні не Бетмен. Як на мене, Альберт Ейнштейн тобі не пасує. Може будеш Франкліном? Ти в курсі, що Франклін найбільш популярний серед психів?
Знайшла, чим здивувати. Франклін у всьому світі найбільш популярний, особливо у країнах, куди путівники їздити самому не радять. Не дочекавшись відповіді, вона продовжує:
- Ні, Альберт мені точно не подобається. Вже ліпше Берті. Заперечення є?
-
Заперечення були, та я не мав сили вигнати дивну надокучливу істоту, просто мовчав. Тоді мені ще марилась Ембер, її постійний шепіт ніби висмоктував з мене останні сили.
- Ти залишився один, - глузливо шепотів голос. – Вони ніколи не повернуться за тобою. Та вони навіть радіють, що тебе нема.

Грейс приходила і на четверту ніч, і на п’яту. Я мовчав, та її це не обходило. Коли їй набридало ставити запитання і не отримувати відповіді, вона читала, чи розповідала якісь історії про інших пацієнтів, чи просто сиділа мовчки та роздивлялась мене.
Коли закінчилась детоксикація і мені почали давати інші знеболювальні, вона на два тижні зникла. Я навіть спочатку вирішив, що то була чергова галюцинація. Тоді я ще сподівався, що мені от-от скажуть, що зі мною все добре і відпустять. Марна надія. Ембер більше не з’являлась, та це було єдине покращення. Через кілька днів лікар Смолл сказав, що я маю провести тут ще мінімум три місяці для лікування та реабілітації. І що Вілсон на це погодився.

Наступного разу я побачив Грейс на прогулянці у дворі, вона безцеремонно підійшла до мене і всілася поруч. Досі я ігнорував спроби інших пацієнтів завести зі мною розмову і не збирався робити для неї виняток, тож зробив вигляд, ніби читаю медичний журнал. Від ліків, що мені тоді давали, та від сильного болю в нозі в мене був постійний туман в голові.
Наступного дня історія повторилась, тільки цього разу Грейс притягла з собою синю теку і почала гортати сторінки, мугикаючи якусь пісеньку. Я не витримав і скосив очі. Схоже на історію хвороби, он і наклейка з іменем. Помітивши мій погляд, Грейс піднесла папку просто мені до обличчя, і я прочитав: «Грегорі Хаус». Якого дідька! Вона виявилась спритнішою і видерти папку мені не вдалося.
- Тихіше, - засичала вона. – Там майже нема нічого цікаво. Принаймні для тебе.
- Це має бути в сейфі у мого лікаря.
- Це і було у нього в сейфі півгодини тому і опиниться там знову ще через двадцять хвилин. Я просто шукала привід для знайомства. Я – Грейс. А ти, здається, Грег, хоча Берті мені подобається більше.
- Я тобі не Грег. Я негайно іду шукати лікаря Смола.
- Заспокойся, не Грег. Поки ти його знайдеш, папка опиниться у сейфі, і він вирішить, що в тебе знову галюцинації. Принаймні, я його в цьому переконаю. Воно тобі треба? Між іншим, я непоганий співрозмовник, мені зараз нудно, а ти, здається, цікавий тип. Принаймні, будеш десь за тиждень, коли тебе припинять накачувати різною гидотою. І ключі від сейфу твого лікаря – не єдине, що в мене є.
Як виявилось потім, Грейс не збрехала ні про перше, ні про друге.

Та до біса спогади, мені треба зосередитись на тому лайні, в якому я опинився.
Почнемо з простішого. Я підписую той паскудний витвір хворобливої уяви Кадді про моє щастя. Форман – начальник відділу, а я сиджу дома, кайфую, що не треба нікуди ходити, і …поступово божеволію. Я цього не витримаю. Мені потрібна робота. Тоді, коли Я цього хочу. Потрібні пацієнти. Чиї випадки МЕНЕ зацікавили. Потрібна лікарня. Бо це частина МОГО життя. З Форманом – начальником відділу в мене нічого цього не буде.
Думай, Хаус. А що як умовити Кадді зробити Кемерон начальником? Їй же завжди хотілося мене врятувати, а тут така чудова нагода. З нею я б якось упорався. Кемерон, Кемерон, Кемерон. Крихітка Кемерон… Та марна справа. Ми вже в це гралися, коли Кадді раптом вирішила перекваліфікуватися з головного лікаря на турботливу матусю, і вдруге вона таку помилку не зробить. Та й Чейз буде не в захваті.

Добре, розглянемо альтернативи. Інша робота. В лікарні, де мене добре знають, мене не візьмуть. В лікарнях, де про мене чомусь не чули, ну от, наприклад, десь в Техасі чи Флориді, потрібні рекомендації, а Кадді їх мені не дасть. Якби вона могла дати мені рекомендаційний лист, вона могла б залишити мені і роботу. Відпадає. Навіть якщо я щось збрешу про відсутність рекомендацій, головний лікар будь-якої лікарні зателефонує в Прінстон Плейсборо, і … Цікаво, що йому скаже Кадді? Можна спробувати. Що там іще? Приватна практика? Не смішно. Корпус миру? Ліпше вже залишитись тут…
Думай, Хаус. Адже тобі ніхто не допоможе.

- Ти ще довго збираєшся мріяти про своє щасливе майбутнє? – Грейс перебиває мої роздуми. Весь цей час вона просиділа мовчки, втупившись у ноутбук. – Бо тобі вже час шкандибати по таблетки та сеанс спасіння душі. Не чемно примушувати Джо тебе шукати.
- Ти піклуєшся про санітарів?
- А ти вирішив, що про тебе? Ти підеш собі, Берті, а санітари залишаться. Що ти там надумав?
- Не твоя справа. Через два тижні мене тут не буде. І припини називати мене цим дебільним ім’ям, скільки я мушу це повторювати?
- Мені так подобається і ти сам це придумав. Ти підпишеш контракт?
- А ти можеш запропонувати мені щось інше? – я знов починаю лютувати. – Жодна лікарня у цій країні не візьме мене без рекомендацій. А їх в мене нема. Ї не буде. А мені потрібна робота.
- Я все зрозуміла, заспокойся. І забирайся вже, бо мені треба подумати.
Я так і роблю. Варто стати на ногу, як біль пронизує мене аж до маківки. Чорт! Я міцніше стискаю палицю і поволі кульгаю коридором в свою палату.

Наступного дня, після ранкових процедур, це стерво знову притягло підручник з японської. Я не став сперечатися, бо хотів якось відволіктись від невеселих думок про майбутнє, що переслідували мене з вечора.
Під ранок мені наснилось, ніби я іду коридорами Прінстон Плейсборо, а ніде нікого нема. Я знаю, що всі вони, Кадді, Вілсон, моя команда та Кемерон з Чейзом десь тут. Я чую їх голоси, але не можу розібрати слів. Кличу їх, але ніхто не відповідає. Врешті, після довгої гонитви по коридорах за голосами, я опиняюсь біля свого кабінету. На знайомих дверях досі написано моє ім’я, але воно перекреслене чимось рожевим. Чи є хтось в кабінеті, не видно, бо скло чомусь непрозоре. Я поволі торкаюсь недбало проведеної рожевої риски і вимащую палець у чомусь жирному. Це губна помада.

На якийсь час японські дієслова повністю поглинають мою увагу. В дитинстві, під час перебування з батьками на Окінаві я навчився трохи розмовної японської, але правила граматики в 14 років мене не зацікавили. І мистецтво каліграфії якось теж не приваблювало. Наполегливість Грейс у вивченні мови, яка їй ніколи не знадобиться, мене трохи смішить. Її маніакальний потяг весь час щось вивчати поєднується з повним небажанням побачити світ за стінами Мейфілда та вражаючою навіть для мене безпорадністю у буденному житті.

Грейс бурмотить собі під ніс, намагаючись засвоїти першу основу. Цікаво, чи приїде Вілсон наступного тижня за цими дурнуватими паперами? Чи залишить це до дня моєї виписки? Так, мабуть не приїде. Думаю, ця турботлива парочка, Вілсон та Кадді, вирішить, що нерозумно занадто тиснути на мене. Та й навіщо? Куди я можу подітися?
Весь час мого перебування в клініці Вілсон відвідував мене раз на два тижні. Поїздка сюди забирає цілий день, адже звідси майже триста миль до Прінстона. Два рази з ним приїздила Кадді. Першого разу це сталось через півтора місяці мого перебування тут. В той день я був у поганому гуморі та ще й під дією ліків, і ніякої розмови не вийшло. Вона не знала, що мені казати, ховала очі, тож після перших питань про мій стан та моїх дуже коротких відповідей запала мовчанка. Врешті, я спитав, хто виконує мої обов’язки, хоча це було очевидно. Кадді відповіла, що Форман, і я кивнув. Вона ще пару хвилин посиділа і пішла.

Через місяць вона приїхала вдруге. Вони з Вілсоном привезли мені справу двадцятирічного хлопця з цілою купою симптомів та жодним діагнозом. Команда марно билась над ним чотири дні, його стан не покращувався, і Кадді нарешті зважилась приїхати до мене. Не думаю, що вона справді на щось розраховувала.
Після того, як я передивився записи в картці, вона спитала:
- Є якісь ідеї?
Ну просто старі добрі часи. Ідей поки не було. Форман , Тауб та 13 добряче попрацювали, зібрали найдетальніший анамнез, зробили купу аналізів, проробили півдесятка версій, але пацієнт помирав, і ніхто не знав, що записувати в графу: «Причина смерті» .
- Я мушу подумати. Скільки в мене часу?
- Доби дві, не більше. Нирки і печінка вже відмовляють. Хаус, ти – його остання надія.
- Зроби мені ласку, прибережи свої пишні фрази для спонсорів.
Ми втрьох обговорювали цю справу більше години, але марно. Врешті, я сказав, що вони мені тільки заважають, тому хай забираються.
Можливо, мені пощастило, але я розв’язав цю справу за двадцять годин. Обожнюю рідкісні хвороби, а більшість лікарів навіть не пам’ятає їх назв. Я лежав на дивані у Грейс і дивився на перелік симптомів на дошці, яку вона десь для мене поцупила. Картинка ніяк не бажала складатись. Я перевів погляд на полиці і почав бездумно переглядати назви книжок. Грейс схиблена на Азії, хоча ніколи там не була. «Неймовірна мандрівка у..» Чорт, ось воно. Я передав рішення через Смола, і через два дні він сказав, що все підтвердилось. Це була найкраща новина за ці три з половиною місяці. Я навіть знову повірив у себе. А потім знову потягнулись нудотні, розписані по годинах дні.

kahlan,ти молодчинка!!!Не зупиняйся!!

Та брюнетка вона. Вибач, але так вже вийшло. Персонажі, взагалі, як правило, роблять що їм заманеться. Я теж спочатку уявляла Грейс блондинкою, але вона "не погодилась" бути другою Ембер.

Через три дні після останнього приїзду Вілсона та Кадді ми сидимо з Грейс у внутрішньому дворику і розмовляємо про якісь дурниці, коли вона робить несподівану заяву:
- Ніколи не думала, що бути лікарем в цій країні – це якесь рабство.
- Що ти верзеш?
- Я задіяла всі свої зв’язки, тобто колишні зв’язки тата, перетрусила весь свій список колишніх пацієнтів цієї лікарні, на яких я можу якось натиснути, зробила кілька десятків дзвінків. Марно. Нікому ти, солоденький, не потрібний. Ну майже нікому.
- Ти зробила що-о-о??? Ти взагалі з глузду з’їхала?
- Дуже доречне питання у божевільні. Заспокойся, Берті. Я була дуже обережна і говорила натяками. Твоє прізвище я не згадувала. До того ж я дещо знайшла.
- І що ж це? - я не вже не знаю, плакати чи сміятись. Чи може просто скрутити цій дурепі в’язи, щоб знала як пхати носа туди, куди її не просять.
- Шість років тому сюди потрапив такий собі Річард Келеген. Він був лікарем в невеликій, але солідній приватній клініці в Індіані, і все в нього було просто чудово. Чудова робота, чудова родина, щоправда без дітей, вдосталь грошей, престижна машина і таке інше. Аж поки в один не дуже прекрасний день від нього не втекла дружина. Якась брудна історія, я вже не пам’ятаю. Келегена це настільки вразило, що він потрапив в Мейфілд аж на три місяці.
- Чому аж сюди? В Індіанаполісі, що, не вистачає психіатричних клінік?
- Його колеги не хотіли розголосу, а один з них приятелював з нашим головним лікарем. Келеген не був пацієнтом Девіда, та я врешті дізнаюсь про всіх цікавих пацієнтів в цій клініці. А він здався мені цікавим… як і ти. Його повністю вилікували, та назад він вже повернутися не зміг. Дружина найняла спритного адвоката, і в результаті розлучення він втратив більшу частину майна. Врешті Келеген на все плюнув і влаштувався в громадську лікарню не дуже великого міста біля Бостона, зараз він там головний лікар. Здається, він виріс в тому місті.
- Келеген? Ніби я чув це прізвище. Ким він був в тій клініці?
- Здається, хірургом. Та зараз він цим не займається.
- Він закінчив університет Хопкінса?
- Ні.
- Мічиганський?
- Стенфорд. Ти з ним не вчився, я перевірила. У Келегена є вакансія, на яку він може тебе взяти. Зав. терапевтичним відділом. Думаю, випадків для діагностики там теж вистачає. Рекомендації йому не потрібні.
- Ти ж казала, він вилікувався?
- Дуже смішно. Він чув про тебе. Здається, він навіть захоплюється тобою. Тому я не думаю, що ви зустрічались. Це по-перше.
- Ідіотка, ти сказала йому, хто я і де я зараз??! -
- Припини кричати. В нього Є вакансія, та і що він може тобі зробити?
- Що ти взагалі знаєш про те, що, хто і кому може зробити? Ти сидиш тут, граєшся в свої шпигунські ігри…
- А, по-друге, я даю його лікарні гроші.
- Чудово! Ти вирішила купити мені роботу????
- Я вирішила купити тобі альтернативу.
- Я не збираюсь більше слухати цю маячню. Зателефонуй тому Келегену і скажи, що пожартувала.

Чотири дні ми не розмовляли. Я не витримав перший, бо вже дурів від самотності, та й що врешті сталося? Добрими намірами вимощена дорога до пекла, а наміри Грейс навряд чи були поганими. Тільки от ця дорога вела до пекла мене.
Я стукаю палицею в її двері. Мовчанка.
- Я знаю, що ти там, мені Смол сказав.
Двері рвучко розчиняються. З розтріпаними чорними кучерями, вона на якусь секунду видається мені схожою на Кадді.
- В мене що, роги виросли, якого чорта ти так дивишся?
- Раптом подумав, що ти сьогодні гарна, - відповідаю несподівано для себе.
Вона дивиться на мене з підозрою:
- Ти мариш?
- Жартую, ти просто відьма, - виправляю я свою помилку.
- Це вже ліпше. Заходь, - вона широко відкриває двері та йде до комп’ютера.
Я із задоволенням вкладаюсь на диван. Пару хвилин ми мовчимо.
- Я прийняв рішення.
- Твої папери он на столі.
- Я хочу поговорити з тим Келегеном.
Вона рвучко повертається до мене з виразом явного подиву на обличчі.
- Ти ж це несерйозно? Прийшов подражнитися? Підписуй вже свій контракт і забудемо про це.
- Напиши мені номер і дай мобільник, - я не дуже в це вірю, бо Грейс не дає мені чіпати ані телефон, ані комп’ютер. Їй, бачте, Девід не дозволяє. А лазити до нього в сейф і читати історії хвороб своїх пацієнтів він їй дозволяє. Грейс хвильку мовчить, потім набирає на телефоні номер, дає його мені і каже:
- Десять хвилин.
Після чого виходить з палати. Я вперше залишаюсь тут один. Прикладаю мобільник до вуха і чую приємний низький чоловічий голос:
- Келеген. Вітаю, Грейс.
- Доброго дня, доктор Келеген. Це доктор Грегорі Хаус.
Розмова продовжувалась більше ніж 10 хвилин, але Грейс не поверталась, мабуть підслуховувала під дверима. Ми з Келегеном обговорили умови, він розказав мені про мої майбутні обов’язки, сказав, що я можу починати, коли мені буде зручно. Наприкінці він зам’явся:
- Докторе Хаус! Я не маю сумніву у Вашій компетентності і не збираюсь розпитувати, чому ви залишаєте Вашу теперішню посаду. Але я хочу упевнитися, що ви добре розумієте, що наша лікарня для вас - великий крок назад не тільки у платні.
- Я все розумію, доктор Келеген. Мені це підходить. Платня мене не цікавить. Побачимось за десять днів, якщо ви не передумаєте.
- Всього найкращого. До зустрічі.

Ввічливі розмови залишають мене без сил. Господи, що я, в біса, роблю? Якесь задрипане місто, звичайна громадська лікарня, пацієнти з Медікейдом... На чорта мені це здалося? Я все одно довго не витримаю. Де той контракт?
Ні, я не повернусь в Прінстон. Не на цих умовах. Я зможу. Я ж працював в клініці стільки років. Кадді казала, що це має прищеплювати мені людяність. От і перевіримо, скільки її там прищепилося. А Кадді має зрозуміти, що…що… З яким би задоволенням я б скрутив їй шию. Вирішила остаточно виставити мене з свого життя? Ну добре, мрії іноді таки справджуються.
- Ну що? - Грейс набридає чекати.
- Я – новий начальник терапевтичного відділення у лікарні міста Барнард-Рівер. Аж двоє підлеглих. Хоча платня, ніде правди діти, просто смішна, тобі варто збільшити пожертви. Починаю через 10 днів.
Вона щось не радіє:
- Ти там і тижня не протримаєшся.
- То навіщо ти мені це пропонувала?
- Щоб ти зрозумів, що той контракт з Прінстон Плейсборо – справді єдиний вихід.
- Он як, - підступність Грейс мене чомусь не дивує. – Ти помиляєшся. Лікарня Прінстон Плейсборо обійдеться без мене, а я без неї. Та досить про це. Мене більше цікавить, як звідси втекти.
Грейс дивиться на мене ошелешено, та я не жартую. Три місяці після виписки я мав продовжувати приймати винятково не опіатні знеболювальні. Допомагали вони погано, але Смол був упевнений, що біль в нозі поступово зменшиться. Цікаво, з якого дива? Якби в нього так боліла нога, він би не розводив ці теревені про психосоматику. Його, мабуть, Вілсон навчив. Найгірше, що на ці три місяці мені мали імплантувати капсулу з налтрексоном і поки його дія не закінчиться, я просто не зможу прийняти вікодин чи щось інше, що мені справді допоможе. Процедура була призначена на завтра. Але якщо я заберусь звідси раніше…

- Ти ж це можеш. У тебе є ключі. Впевнений, серед них є якийсь від зовнішніх дверей. Ти випустиш мне звідси, за десять годин я доберусь до Прінстона, заберу свої документи та речі, і зникну.
- Ні, - швидко відповідає вона.
- Чому ні?!!
- Вибач, Берті, але ти вийдеш звідси з налтрексоном між лопатками і в той день, який для цього призначено. Ніяких неприємностей для Девіда. Ніяких втеч. Вибач, але цього не буде. Та й якщо б ти і втік, то це виявилось би через пару годин, і в Прінстоні на тебе вже чекатимуть твої любі друзі. Дуже сумніваюсь, що після цього в тебе взагалі буде якесь майбутнє.
- А якщо я не втечу, мене забере Вілсон, відвезе до себе, і я вже ніколи не потраплю в той Барнард-Рівер, як ти це не розумієш? Я просто не зможу зробити це з ним.
- А нишком втекти від нього ти можеш? Боягуз нещасний. Якщо спокуса залишитися в Прінстоні така велика, чого б тобі просто їй не піддатися? – Грейс дивиться на мене з сумішшю співчуття та відрази.
- Ні. Придумай щось.
- Якщо ти обираєш Барнард-Рівер, налтрексон залишається. Якщо ні – роби, що хочеш.
Я кілька секунд мовчу. Цю відьму не переконаєш.
- Добре, хай йому біс, але ти потрапиш за це в пекло.
- Я вже там, Берті. Поговоримо завтра. Після твоєї процедури.

Грейс влаштувала все якнайліпше. За три дні до моєї виписки вона подзвонила Вілсону, сказала, що вона асистент Смола та повідомила, що мене виписують на два дні пізніше, бо в мене виникли побічні ефекти від налтрексону, і лікарі не хочуть ризикувати. Вілсон ніби нічого не запідозрив.
Вранці призначеного день я склав свої речі, підписав папери та у супроводі медсестри вийшов до приймального покою. Там на мене вже чекав Смол. Ми потиснули один одному руки та попрощалися.
- Хіба Вілсон не зайде? – спитав він.
- Ні, я попросив його почекати в машині. Я хочу вийти звідси сам, так само як і зайшов.
Смол кивнув:
- Зрозуміло. Через три місяці чекаю вас на консультацію.
Я вийшов за двері, де на мене чекала Грейс. Вона простягнула конверт з кількома купюрами, бо я не мав з собою ані ні копійки. Я подякував та сховав гроші в кишеню.
- Прощавай, Берті, - промовила вона з кривою посмішкою.
- Грейс…, - почав я та вона мене перебила:
- Припини. Не розчаровуй мене. Ніколи, чуєш, ніколи сюди не повертайся.
- Грейс…
- Ось номер. Ти можеш зателефонувати на нього, якщо тобі буде зовсім непереливки і просто не буде вже кому дзвонити. Там автовідповідач. Скажеш, де ти, тобі допоможуть. Я дала інструкції моїм адвокатам. Іди, - вона тицьнула мені у руку папірець, повернулась та зникла за дверима.

Я кілька секунд постояв на ганку, тоді, важко опираючись на палицю, спустився сходами та пішов до машини, що чекала мене за сто метрів від входу. На той випадок, якщо Смол подивиться у вікно, Грейс замовила в якомусь агентстві таку саму модель, як і машина Вілсона. Я закинув чемодан на заднє сидіння і сів поруч з водієм.
- На станцію.

Поїзд приїхав до Прінстона о дев’ятій вечора, і я був до біса стомлений. Біль в нозі вже дійшов до стадії «майже нестерпний», отож я закинув в рот останню на сьогодні пігулку та вийшов на перон. Перше, що я там побачив, була огидна фізіономія санітара Джо, що сидів на лавці і нахабно посміхався мені в обличчя.
- Я вже на тебе зачекався, - сказала ця істота і сплюнула собі під ноги. З яким задоволенням я б зацідив йому в пику та, на жаль, не сьогодні.
- Не знав, що ти не вмієш читати. Он там бачиш дошку? Що написано? Р.О.З.К.Л.А.Д.
- - Слухай, розумнику, ліпше не дратуй мене. Давай до справи, - він дістав з кишені пластиковий пакет і потрусив їм. В пакеті заторохтіло щось дуже схоже на пігулки в пластикових баночках. Мій Вікодин, бодай б йому.
- Шість там, де ти сказав, і дві, про які ти забув, - він аж світився самовдоволенням.
- Більше нічого не вкрав? – ущипливо спитав я.
- Пішов ти. Коробки для речей на підлозі, машина приїде завтра о восьмій ранку, тож не примушуй хлопців чекати. Їжа на столі. Ключ я поклав на місце. Ну бувай.
Він встав і, насвистуючи, пішов до поїзда. Я дивився йому вслід без захоплення. Цей мерзотник нишпорив у моїй квартирі! Та що поробиш, це була умова Грейс , і вона не бажала поступатись. Хоча я не думав, що вона найме для цього Джо.
Часу в мене залишалось до біса мало, і я поспішив до стоянки таксі. Через п’ятнадцять хвилин я нарешті буду вдома.

Нові підлеглі)Подивимось)

Початок червня

Пів на восьму, мені вже давно час додому. Господи, як болить голова, просто зараз лусне, ще й шия до того затерпла. Півдня день зі спонсорами, пів дня – атестація медсестер, от і не дивно. Чорт! Знову сьогодні не встигну до спортзалу, вже другий раз на цьому тижні. Та нічого, підемо з Рей погуляємо, я вже третій день це собі обіцяю. В парку має бути вже не спекотно, хоча сьогодні на вулиці просто пекло якесь, навіть дивно для початку червня. Стукіт в двері. Ну, хто там ще?
- Заходь, Кемерон, щось у швидкій? – я щиро сподіваюсь, що це ненадовго.
- Я хотіла спитати про Хауса.
- Що про Хауса?
- Вілсон позавчора був у нього, нічого не хоче розповідати, каже, що навідувати його не можна. Я подумала, що може ви…, - не закінчивши фразу. вона замовкає.
- У Хауса зараз не найкращий період, - відповідаю, знаючи, що Кемерон цим не задовольниться.
- Та вже місяць минув, як його немає! Скільки буде продовжуватись та детоксикація? Що з ним насправді таке?
- Те, що й останні десять років. Тільки у набагато гіршій формі.
Вона мовчки сідає на стілець і деякий час розглядає мій килим. Потім рвучко піднімає голову:
- Це з ним сталось через.. через Вас? – вона дивиться мені прямо у вічі та очікує на відповідь, не стримуючи хвилювання.
- Через мене? Кемерон, про що ти говориш?!
- По лікарні ходять чутки, що між Вами.. щось сталося. Те, що він зробив у холі, - це занадто, занадто навіть для Хауса. Між вами щось насправді сталося? І що було потім? Чому він це зробив? Ви злякались? Не захотіли продовження? – вона втрачає над собою контроль.
- Кемерон! Цим чуткам вже багато років, і в них ніколи не було ані краплини правди, - я починаю лютувати. – Кемерон, заради бога, ти ж чудово знаєш Хауса. Він і раніше робив усілякі непристойні заяви щодо мене. Просто цього разу він перетнув у своїх витівках усяку межу.
- Так, але раніше після цього він не зникав на цілий місяць! Та не лягав в якусь реабілітаційну клініку! Ви ж його не звільнили! Що з ним таке насправді? – вона не збирається відступати.
- Кемерон, між нами нічого не було. У Хауса серйозні проблеми. Не через мене. Через нього самого. Вибач, але це все.
Вона киває та стрімко виходить з мого кабінету. Я важко зітхаю.

Іноді я щиро не розумію, як взагалі витримала стільки часу на тому весіллі Чейза та Кемерон. Все було точно, як показують у кіно: чудовий день, красуня-наречена у білій сукні, сяючий наречений, багато гостей, щирі вітання, сльози розчулення… Навколо всі раділи, а я відчувала лише нестримне бажання втекти. На щастя, посада головного лікаря навчила мене багатьом речам, і, найголовніше, в будь-якій ситуації тримати обличчя. В той день це уміння мені ой як знадобилося, здається, я навіть посміхалась. Рей в новій суконці товклась в мене на колінах, витягувала голівку, намагаючись роздивитись людей довкола. Всі робили мені компліменти, яка в мене гарнюня - дочка, та, слава Богу, не дуже звертали увагу на моє не дуже радісне обличчя. Потім Рей розплакалась, бо захотіла спати, і я тихенько поїхала додому.

Може, треба було розповісти Кемерон? Ніхто, крім нас з Вілсоном, не знає, що у Хауса були галюцинації. Спочатку ми сподівались, що він пробуде в тій клініці десь тижнів три, але позавчора лікар Смол сказав, що потрібно набагато більше часу, можливо, кілька місяців. Вілсон наполягає, що ми мусимо погодитись на це, бо іншого шансу не буде. Можу тільки уявити, що подумає про це Хаус. Я так і не змогла примусити себе поїхати туди. Можливо, наступного разу. Власне детоксикація вже позаду, але для нього то було не найстрашніше. Не опіатні знеболювальні слабкіші за вікодин, а Хаусу їх треба буде приймати ще кілька місяців. Смол каже, якщо він зірветься, то невідомо, чим це може закінчитись.

Ну добре, але я ж не зможу стільки часу робити вигляд, що нічого не відбувається. Отже, треба вигадати якусь версію, чому Хауса не буде, і призначити Формана тимчасово виконувати обов’язки начальника відділу. Звісно, перше, що він спитає: наскільки тимчасово? А якщо Хаус взагалі не зможе повернутися? Чорт, я зараз збожеволію від цього. Треба іти додому.

Через два дні я викликаю Формана до себе. Місяць, що минув з того дня, як Хаус «поїхав», відділ діагностики пропрацював взагалі без начальника, але й справу за цей час я дала їм тільки одну. Вигадала, що Хаус взяв відпустку з особистих причин, хоча потім Вілсон сказав Кемерон, що він у реабілітаційній клініці. Тільки не зізнався, ЧОМУ. Не думаю, що цим трьом подобається працювати лише в клініці, але досі вони мовчали, навіть Форман не приходив. Мабуть, сам себе призначив головним, а Тауб та, тим більше, Тринадцять не сперечались. Мені, взагалі, не дуже подобається ця ситуація з Форманом та Тринадцять та вже нехай. Потім розберусь.

- Доброго ранку, доктор Кадді! – Форман виглядає свіжим, підтягнутим та зібраним. Як завжди.
- Доброго ранку, доктор Форман, як справи?
- Немає пацієнтів, немає і справ, - а це вже звучить як виклик.
- Он як? Що ж, сьогодні це зміниться. Я призначаю тебе виконувати обов’язки начальника діагностичного відділу. Поки на три місяці. На додачу маєш справу: хлопчик, сім років, в швидкій чотири години не могли зупинити кров з носа. Мати запевняла, що він не падав, ні з ким не бився, його теж ніхто не чіпав . Виписали, наступного дня те саме. Всі аналізи в нормі. Вперед.
-
- Хауса не буде ще три місяці?!- Форман явно спантеличений.
- Так. Будете давати собі раду без нього.
- Але, що, в біса, відбувається?! Він раніше ніколи і на два тижні не від’їжджав, а зараз… Де він – відомо лише Вам та Вілсону. Зв’язатись з ним неможливо. Останнім часом перед … перед відпусткою він був якийсь дивний, сумнівався в своїх рішеннях, але потім це ніби минулося. Чи не минулось?
- Не минулось, - несподівано я наважуюсь сказати більше, ніж звичайно. - Я розумію, що вас всіх це хвилює, але я не можу про говорити. Не можу і не збираюсь. В Хауса є проблеми, він їх вирішує. Це все.
- Але нам потрібен ще хтось! Після … після загибелі Картнера ми це не обговорювали, Хаус ніби не збирався когось наймати, але тепер…, - Форман замовкає, явно очікуючи на мою реакцію.
- Ні. Принаймні наступні три місяці. Будуть труднощі – підключай Кемерон та Чейза. Впевнена, вони залюбки тобі допоможуть. Ви ж тоді впорались і з балериною, і з тим хлопцем, у якого одна рука робила, що їй заманеться.
- А якщо Хаус взагалі не повернеться?
Я деякий час мовчу та роздивляюсь візерунок на кріслі. Якби би мені хотілось знати відповідь на це питання! Нарешті я дивлюсь Форману у вічі:
- Ми поговоримо про це в кінці вересня.

Через десять днів після тієї розмови я нарешті зважуюсь поїхати з Вілсоном в Мейфілд навідати Хауса. Через поганий прогноз погоди ми вирішили їхати машиною, бо я страшенно боюсь потрапити на літаку в грозу. До Мейфілда триста миль, дорога зайняла більше шести годин. Ми здебільше мовчали, думали кожен про своє, я навіть намагалась працювати, бо взяла з собою ноутбук, але швидко це покинула.
- Хвилюєшся? – питає Вілсон, аби чимось перебити мовчанку.
- Ні. Тобто, так. Мене вже просто трусить. Не знаю, що йому говорити, про що питати. Якийсь туман в голові. Вілсон, я хочу втекти, - в мене несподівано розпочинається паніка.
- Лізо, заспокойся. Ми вже через годину будемо на місці. Смол мені вчора телефонував, казав, що Хаусу трохи ліпше. В нього там навіть подружка з’явилась.
- Ідіотський жарт, - кажу я і відвертаюсь до вікна.
- Та це ніби не жарт. Я її бачив минулого разу. Вона чимось схожа на тебе.
- Вілсон!
- Вибач, Лізо, просто я теж як на голках. Щиро кажучи, не знаю, як Хаус відреагує на твою появу. Він не згадував про тебе ці півтора місяці, і я теж мовчав, бо не знав, у що це виллється. Мені ніяк з голови не йдуть ті останні дні. Те, який він був щасливий, коли думав, що… що у вас щось було. Як його мучило і дратувало, що він не може зрозуміти твою поведінку. А найголовніше – це його очі, коли ти його привела до мене, коли він зрозумів, що то були лише галюцинації. І я вибачити собі не можу!
- Вибачити собі? Що вибачити? – я його не розумію.
- Що я теж в це повірив! Я ж знав, що йому вже кілька днів ввижалась Ембер, що нічого не допомагало позбутись цих марень. Він же майже погодився їхати в клініку! Я мав, мав зрозуміти, що ти просто не погодилась би проводити йому детоксикацію вдома, а тим паче… Я ніби теж марив. Ще й під’юджував його. Та добре, вибач, – Вілсон замовкає та намагається зосередитись на дорозі.
- Думаєш, Хаус пам’ятає про те?
- Ти і сама знаєш, що так. Можливо, що він не хоче пам’ятати, можливо, йому навіть соромно, але він не зможе про це забути. Його мозок створив реальність, в якій він нічим не жертвував і здобував все: звільнення від болю, звільнення від вікодину і кохану жінку.
- Він мене не кохає!!!
- Може й ні, Ліза, може і ні. Майже напевно, що ні. Але він думав, що так. Та справа не в цьому. Він вірив, що ти кохаєш його, тільки боїшся зізнатися. Заради Бога, будь обережна.

Можна було і не їздити. Ми поводились як далекі родичі на похороні: короткі запитання, короткі відповіді. Привіт, до побачення, от і все. Навіть не знаю, чого я чекала. Чи чого він чекав?
Доктор Смол каже, що ситуація не безнадійна, але більше ніяких опіатів, принаймні не одразу після клініки та не в колишніх дозах. Та Хаус же не втримається, навіть якщо захоче. Біль сильніший за нього, щоб він там не казав. Смол розповідав Вілсону про якісь інші методики, та я в це не вірю. Поки існує Вікодин, Хаус не піде на щось інше. Чесно кажучи, зараз я не уявляю, що він повернеться в Прінстон. Навіть не знаю, чи хочу я цього.