Розділ 3. Хаус. Глава 8. Примітка: деякі герої та ситуації узяті з книжок Г. Кемельмана
В суботу зранку нога боліла менше, ніж звичайно, і, незважаючи на попередження Келегена, я вийшов трохи пройтися. День був просто чудовий як для жовтня, тож я поволі ішов вулицями і з задоволенням вдихав терпке осіннє повітря. Я люблю цей запах пізніх квітів, опалого листя та вже трохи примерзлої за ніч землі. У садках біля будинків у пожовклій траві валялись яблука. Завернувши на Салем-стріт, я опинився біля єдиної в місті синагоги, досить великої та гарної будівлі, біля якої стояло кілька машин. На сходах я несподівано побачив свого колегу, Еда Коена, що розмовляв з блідим, бородатим, але досить приємним чоловіком, судячи з усього, місцевим рабі. Здуріти можна, в цьому місті лікарі ходять до синагоги! Ед помахав мені рукою та привітався. От якби Вілсон це робив, то як би я над ним знущався…
Ед представив мене рабі Міззіку, і той, посміхаючись, неквапливо промовив:
- Яка жалість, докторе Хаус, що ви не можете до нас приєднатись. Ми вже п’ятнадцять хвилин чекаємо на десяту людину для міньяну (Примітка: десять дорослих євреїв, мінімум, необхідний для спільної молитви). Скоро вже ті, що прийшли, порозбігаються по домівках. Суботнього ранку людям якось особливо важко налаштуватись на молитву.
Раптом Ед витягнув шию і радісно сказав:
- Хтось іде. Ну, нарешті. Тільки я цього типа не знаю, він скоріше схожий на якогось вікінга, ніж на єврея.
- Це Арнольд, син Маркуса Кестлера, аптекаря, - повернувшись в бік вулиці, промовив рабі. - Останні чотири роки він провів у Філадельфії, навчався на фармацевта і працював в якійсь аптеці. Три дні тому повернувся у місто, мабуть батько хоче, щоб він допомагав йому в бізнесі.
Я попрощався з ними та пішов далі. Барнард-Рівер не перестає дивувати мене. Варто тут комусь чхнути, як через годину про це буде пліткувати пів-міста, от і я тут всього два тижні, а зі мною вже почали здоровкатись на вулиці… Тому я затикаю вуха навушниками та іду, насолоджуючись улюбленим джазом.
Келеген займався цим своїм вуду і в понеділок, і в середу. Чесно кажучи, це справді допомагає, тому я особливо не заперечую. Хоча він з такою зацікавленістю вивчає мою ногу, що при згадці про те, що він був хірургом, мені кортить написати на ній: «Відрізати не можна». На четвертий раз Келеген трохи сердито каже:
- Знаєш, Грег, якби ти хоч трохи при цьому розслаблявся, то і мені, і тобі було б легше.
- Якого дідька ти маєш на увазі? Медитації буддистів?
- Просто спробуй дихати спокійніше і глибше. Приблизно отак.
- Діку, вся ця фігня мені не допоможе. Мені боляче! – я починаю біситись.
- Припини базікати і роби, що кажуть. Деяким це допомагало. Давай, не лінуйся. Раз, два, і можливо я не буду витрачати на тебе стільки часу, - він не звертає уваги на мою злість.
- Подвійна доза знеболювальних і ти взагалі можеш бути вільним.
- А як щодо подвійної клізми?
Я роблю вигляд, що поступаюсь і через п’ять хвилин Келеген закінчує.
- Ну от, - з посмішкою каже він. – Майже як новенький. Між іншим, в тебе ще п’ять викликів на сьогодні.
А щоб тобі!
Наступної середи ми, як і завжди, працювали лише пів дня. Келеген був черговим, тож на термінові виклики після обіду мусив їхати він. Через цю надзвичайно приємну обставину я сидів в своєму просто обставленому кабінеті та захоплено читав свіжий номер «Медичного вісника Середнього Сходу». Я майже зажди прочитував його повністю, бо і в порожніх опусах іноді трапляються розумні думки, але цього разу всю мою увагу привернула стаття про справді цікавий випадок у царині неврології. Найцікавішим у ній було ім’я автора. «Доктор Ерік Форман, в.о. начальника діагностичного відділу лікарні Прінстон Плейсборо». Звучить як музика, хіба ні? Щоправда, оці маленькі буквочки «в.о.» дещо псують усю, так би мовити, гармонію.
Я відкинув журнал і замислився. Чого це Форман досі «в.о.», на мене ж там ніхто ніби не чекав? Хоча про що це я, статтю для жовтневого номера він мав надіслати на початку вересня, а може навіть і в серпні. Впевнений, що Кадді вже давно виправила цю несправедливість, і на дверях мого колишнього кабінету красується зовсім інше ім’я. Цікаво, куди він подів мої речі? Тут я згадав, що сьогодні минає рівно місяць з того дня, як я поїхав з Прінстона. Завтра Вілсон має спакувати речі, які я залишив у квартирі, та відмовитися від неї. Отже, ще пара днів, і там вже не залишиться нічого мого, нічого, куди я міг би повернутись.
Бах. Це Келеген.
- Діку, чорт забирай, тебе мама не вчила стукати? А може я з пацієнтом?
- Що? Ой, та пусте. Слухай, Грег, ти ж ніби граєш в покер?
Покер у Гудвіна по середах був, як я вже встиг зрозуміти, священною традицією, що ніколи не порушувалась. Вони завжди грали учотирьох: Келеген, Гудвін, Велч та Білл Саферштейн, той балакучий ріелтор, з яким я познайомився у мій другий день перебування тут.
- Та є таке, а що?
- Мені тільки-но дзвонив Білл, сказав, його дружина Мона серйозно захворіла, тож він обіцяв залишитися ввечері з нею. Я зараз поїду туди та Білл точно не буде сьогодні грати. Приєднаєшся до нас?
Я кілька секунд роздумував, тож Келеген почав мене умовляти:
- Та давай, невже тобі так цікаво сидіти вдома? По радіо зараз попереджали, що насувається ураган, а в таку погоду тут навіть телевізори не працюють.
- Добре, умовив.
- Тільки є одна проблемка, - щось мені не подобається вираз його обличчя.
- Яка ще проблемка?!
- Двадцять хвилин тому подзвонила дружина Джо Беккера і терміново викликала лікаря для його батька, Джейкоба. І ця дурепа Енні, новенька медсестра, взяла і прийняла виклик, замість того, щоб пояснити, що сьогодні середа, і ми вже не працюємо. Тепер, якщо ми відмовимось їхати на виклик, Джо здійме страшенну бучу.
- А що тобі заважає поїхати ще й до нього? У тебе є дві години.
- Так, але по-перше, таки насувається ураган, і я не хочу десь застрягти, а, по-друге, той старий мерзотник Беккер вже майже півтора місяця тягає мене по судах за шматок землі. Раніше я справді сам їздив до нього, але не сьогодні. Він так мене дістав, що я ладен йому у горло вчепитись.
- І ти вирішив, що я якраз підхожу для цього, - як на мене, цей Келеген просто нахаба.
- Та що там робити? У нього хронічне запалення січового міхура, я вже давно умовляю його на операцію, та він відмовляється. Даси йому рецепт на антибіотики, от і уся справа. Тільки в нього алергія на амоксицилін, випиши щось інше.
- Ти не повіриш, але я читаю картки перед тим як іти до пацієнтів.
- От і молодець. Зустрічаємось о шостій у Мела, - Келеген блискавично зникає за дверима, не даючи мені часу оговтатись.
Я принципово ще півгодини читаю журнал та робити нема чого, треба їхати. Судячи з усього, ще максимум година і розпочнеться страшенна злива. Тож я збираюсь і їду на Афіна-роуд, де живе Беккер.
Двері мені відкрила та сама дружина, і я упізнав у ній пацієнтку, в якої «чоловік їздив з міста». Ну і сімейка! Джо Беккер був, м’яко кажучи, не задоволений моїм візитом, і весь той час, поки я видирався по сходах на другий поверх, бубонів, що доктор Келеген мусив приїхати сам, а не присилати бозна кого. На середині страшенно крутих сходів я розвернувся до нього і спитав, чи його батькові справді потрібен лікар, бо якщо ні, я найду собі якусь іншу забаву. Він злісно витріщився на мене, але замовк.
На пацієнта я витратив не більше десяти хвилин, бо все було саме так, як і описував Келеген. Тож, проклинаючи все на світі, я спустився вниз.
- У вашого батька запалення сечового міхура, йому потрібні антибіотики. В картці написано, що в нього алергія на амоксицилін, тож це буде один з нових препаратів, на яких практично не буває алергії. Його треба приймати чотири рази на день протягом тижня. Навіть, якщо йому покращає раніше. Ось рецепт.
Джо Беккер дивився на мене дещо спантеличено.
- Ви так швидко оглянули його, док… А хіба у вас нема цих таблеток з собою?
- Ні. Ми не возимо з собою ліки.
- Але ж всі аптеки у середу вже закриті, як і ви.
- В «Таун-лейн драгз» має бути ще відчинено, - сухо сказав я. Цей хлопець мені рішуче не подобався.
- Туди я не піду. В мене з Кестлером… Та не важливо, це просто виключено. Послухайте, док, може в лікарні щось знайдеться? Я можу поїхати туди з вами.
От тільки цього типа мені не вистачало! Я трохи подумав.
- Я можу подзвонити в аптеку, у них ніби є доставка. Це обійдеться вам дорожче…
- Це не важливо! Але ліпше подивіться спочатку у себе..
Я вийшов з дому і сів у машину. Ну і тип! Батько хворий, а він думає про якісь дурниці. Не хочеться витрачати на нього час та вже нехай Келеген потішиться моєю сумлінністю. Я набрав номер «Таун-лейн драгз», продиктував рецепт і попросив доставити його до Беккерів.
- Ми не зможемо зробити це сьогодні, док, - відповів мені Мак-Лейн, фармацевт. – Наш кур’єр тільки що пішов і вже не повернеться. Ви ж бачите, яка погода.
В трубці почувся чийсь голос, якийсь чоловік про щось питав, Мак-Лейн йому відповів, потім знову звернувся до мене:
- Докторе Хаус, тут Білл Саферштейн,. Він чекає на ліки для дружини і каже, що міг би завезти замовлення для Беккера. Він з ним не знайомий, та я поясню, де той живе.
- Дякую, Мак-Лейн.
Через сорок хвилин я вже сидів за столом в будинку Мела Гудвіна і дивився, як той здає карти. Келеген, що приїхав одночасно зі мною, лише коротко спитав:
- Ну як там пройшло?
Я відповів, що все ніби нормально, але за такі штуки я залишу його сьогодні без штанів. Річард весело скривився та поспішив привітати дружину Мела, Доріс, дуже гарну тридцятирічну шатенку. Вона в цей вечір також запросила гостей, але Мел запевнив, що «дівчатка» не будуть нам заважати. За десять хвилин до того, як я приїхав, почалась сильна злива, яка поступово переходила в справжнісінький ураган. Гра повністю поглинула мою увагу, мені щастило, хлопці грали непогано, тож все було просто чудово. Раптом в кімнату, де ми грали, зайшов Саферштейн.
- Білл?! – здивувався Келеген, - Хіба ти не мусиш бути з Моною?
- Так, але я поїхав в аптеку за ліками, що ти їй прописав, а потім мав дурість завернути до супермаркету, і в результаті застряг на Арпер-стріт. На вулиці така злива, що в мене вже двірники не справлялись, тож я зупинився і вирішив перечекати.
- А ліки Беккера? – згадав я.
- О, з ними якраз все добре. Мене зустріла патрульна машина, поки я стояв там. Вони спитали, чи все в порядку, і я попросив їх завезти ліки. Думаю, що той Беккер їх вже проковтнув.
- А як ти опинився тут? – не відставав Келеген.
- Подзвонив додому, покоївка відповіла, що дружина ніби спить. Я вирішив перечекати десь зливу, бо боявся ризикувати. По радіо передають, що на Салем-роуд вже якась машина пливе. Посиджу тут, подивлюся як ви граєте.
Ми продовжили грати, хвилин через сорок Гудвін пішов на кухню по якісь закуски, і його замінив Саферштейн. Раптом в Келегена задзвонив мобільник.
- Хто це може бути о такій порі? – здивувався він. – Невже хтось вирішив померти чи народити, і Еб не в змозі упоратися?
Сьогодні вночі чергував Еб Роуд, один з підлеглих Гудвіна. Келеген мовчки вислухав його повідомлення і спохмурнів.
- Еб каже, що тридцять хвилин тому в лікарню зателефонував Джо Беккер і почав кричати, що його батькові дуже зле. Він узяв санітарну машину та поїхав, але було вже пізно. Джозеф Беккер помер тільки що від анафілактичного шоку, принаймні так вважає Еб. Грег, що ти йому прописав?
- Лікідін 250. (Примітка: уявна марка антибіотиків). Сказав приймати по одній таблетці, - я був дещо приголомшений. - Одна таблетка лікідіну не могла спричинити таке!
- «Антибіотики, на які не буває алергії.» Принаймні, поки що таке не траплялось. Погано.
- Господи, хлопці, це може бути моя провина, - промовив раптом зблідлий Саферштейн. – А що як я переплутав ліки? Вони були в однаковій упаковці… О, Боже!
- Я прописав Моні амоксицилін. Якщо старий Джейкоб справді прийняв його, навіть одну таблетку… – Келеген не договорив.
- А та інша упаковка з тобою, Білл? – спитав Велч, що досі мовчав і не втручався у розмову.
- Так, у плащі. Зараз… зараз принесу.
Саферштейн стрімголов кинувся униз і через півхвилини повернувся з плащем у руках. Він гарячково обшукував кишені.
- Їх тут нема! А це що за рукавички? Та це ж не мій плащ! Хтось з гостей Доріс забрав мій плащ разом з ліками Мони!
Велч набрав номер Еба і попросив прочитати, що написано на упаковці таблеток, але той відповів, що Беккер їх йому не віддає.
За столам запала гнітюча мовчанка.
- Оце історія, - протягнув Велч. – Діку, ти ж знаєш Джо Беккера. Що він, що вже його тепер покійний татко, неприємності нам забезпечені. З іншого боку, може це й добре, що не ти до нього їздив.
- Так, - сказав Келеген. – Зараз я зателефоную шефу поліції Фланагану і попрошу заїхати до Джо. По-перше, він його трохи угамує, а по-друге забере ті пігулки, що прийняв старий Беккер. Ми мусимо розібратись, що у біса сталось.
Та й скоро Хаусу буде не до романів.
Знайшлася б тут лише посада для Вілсона, більш нічого життєво важливого Хаус в Прінстоні не залишив. 
Тепер буду сидіти і чекати на твій переклад. 
