Танців я щось не дочекалась, та вони і не допомогли б. 
Глава 11.
Бар, в який мене затягнув Келеген, виглядав якось занедбано і здається, зберіг антураж ще з позаминулого сторіччя, коли тут бешкетували моряки з торгових суден. Двометровий кремезний парубійко, що стояв за стійкою, увесь в татуюваннях та ще й з виголеним химерним візерунком на голові, так контрастував з усім цим прилизаним респектабельним містечком, що я спочатку не повірив своїм очам. Де він, цікаво, ховається вдень? Однак через три порції віскі все це навіть почало мені подобатись. Келеген розводив теревені про якісь амури Еда Коена з однією з медсестер, а я намагався згадати, коли це останній раз мені було по справжньому весело.
Аж півроку тому. Ми сиділи з Вілсоном в якійсь забігайлівці біля Прінстон Плейсборо, дудлили лимонад і веселились як школярі. Я, як і завжди, тягав їжу з його тарілки, та він на це цілком заслуговував через свої витівки з дієтичними морвинками та «Ведмедиками Гаммі». Вілсон заливався щасливим сміхом при згадці про те, як я приперся інспектувати його холодильник, а я подумки перебирав варіанти належної помсти. І навіть нога не турбувала.
- … хоча останнім часом в нього з’явився конкурент, - Келегена здається не хвилює, що я його майже не слухаю.
- Який ще конкурент?
- Ти, звісно! – не думав, що його так розвезе від чотирьох порцій скотча.
- Що, в біса, ти верзеш?
- Та перестань, медсестри в лікарні тільки про тебе й пліткують. Сині очі та ореол таємничості – вбивче поєднання, особливо для такої провінції, як Барнард-Рівер. Стережися, Грегу, жінки це - зло, точно тобі кажу.
Треба його якось заткнути.
- Діку, - несподівано для себе питаю я, - а як ти потрапив в Мейфілд?
Він затинається на півслові і кілька секунд мовчить. Здається, навіть трохи протверезів.
- Бо був ідіотом. Чого це ти згадав?
- А чому не зміг повернутись в Індіанаполіс?
- Ох вже та Грейс… Там був… великий скандал. Я був одружений з племінницею одного з партнерів, і вся та історія допекла йому до серця. Та ще й сам наробив дурниць. Я не міг туди повернутись, вважав, як пишуть у романах, що моє життя зруйноване. Приїхав сюди, до батька, він тоді ще був живий, зібратись з думками та вирішити, що робити далі. В місцевій лікарні була вакансія, тож я подумав, чому ні? Попрацюю три-чотири місяці, подихаю океанським повітрям, а потім… Вже шість років минуло.
Я згадую про свої власні плани, і мені стає трохи моторошно.
- Думаєш, настільки тебе не вистачить? –в тоні Келегена важко не помітити неприховану насмішку.
- Не знаю. Не думав про це.
- Та невже? Чесно кажучи, я розраховував лише на місяць. А Грейс – на два. Вона взагалі оптимістка.
- Тоді навіщо ти погодився?
- Грейс вміє бути переконливою, - на обличчі Діка з’являється якийсь дивний вираз. – Можливо ти не помітив, але їй важко відмовити. До того ж мені було цікаво. З професійної точки зору.
- І як, задовольнив свою цікавість? – я починаю лютувати.
- Не можу повірити, що тебе це шокує. Ти ж любиш цікаві випадки, а, погодься, твій випадок більше ніж цікавий. Хоча, звичайно, пацієнтом місяця тобі ніколи не стати. Уявляю, як Смол з тобою намучився.
- Ти ж його не знаєш.
- Ну, тепер я трохи знаю тебе. А я його бачив у Мейфілді та багато чув від Грейс. Пиха та незрівняне самолюбство у поєднанні з незаперечним талантом.
- Цей «незаперечний талант» вбив собі в голову, що моя проблема в тому, що біль для мене – загадка, для якої я не можу знайти рішення. Моя «таємниця», - я мимохіть починаю перекривлювати менторський тон мого, слава Богу, вже колишнього психіатра. – На його думку, мені здається, якщо я не зміг знайти рішення, то ніхто не зможе. Ну це якраз щира правда, щоб він там не вигадував.
- І ти не став від нього це приховувати.
- Уяви собі, не став. Як казав Бернар: «Якою б не була гарна теорія, вона ніколи не буде такою прекрасною як істина чи факт». А факт полягає в тому, що мені боляче. Було боляче десять років тому, боляче зараз, і буде боляче завжди, і ніхто, жодний довбаний психіатр, цього не змінить! І Вікодин - єдине, що мені справді допомагає. А все інше – лише теорії.
- Як же ти погодився на налтрексон?
Я майже з соромом згадую свій ідіотський намір втекти.
- Наче в мене був інший вихід. Я б залишився без ліцензії, - я одним духом допиваю віскі. – Ще по одній?
Келеген задумливо дивиться в свою порожню чарку:
- Та, мабуть, вже досить. І що ти думаєш робити?
- Не знаю. В Прінстоні на мене ніхто не чекає, - щиро сподіваюсь, що Вілсон мені це пробачить. – Ну майже ніхто. Якось дотягну ці два місяці, а потім… Не знаю. Ти мені допоможеш?
- Якщо будеш слухняним хлопчиком.
- Пішов ти. Залиш свої медитації комусь іншому. Все, що мені треба, це якось дожити до Різдва.
Ми виходимо у сиру осінню ніч. Келеген махає мені на прощання та прямує до таксі, що чекають неподалік на запізнілих гультяїв. Машина лишилась на стоянці біля лікарні, тож я вирішую пройтись, бо звідси до мого будинку кілька кварталів. Навколо темно і холодно, так само, як у мене на душі. Я повільно кульгаю безлюдними, тихими вулицями Барнард-Рівера і вдихаю запах океану, що панує у повітрі. Справді, що буде далі? Знову підсяду на Вікодин? І скільки пройде часу до наступних галюцинацій? Якщо я знову потраплю у клініку, то втрачу свою ліцензію назавжди, це і без проповідей Смола зрозуміло.
За квартал до моєї оселі я зупиняюсь на хвилинку, щоб трохи перепочити, і раптом чую тиху музику, що лунає з прочиненого вікна одного з будинків. Хтось, невидимий за щільними фіранками, не дуже вправно, але старанно виконує «Пісню Сольвейг», пронизливу і водночас надзвичайно чарівну мелодію Гріга. Я слухаю цю пісню-прощання, якою мене колись мучив учитель музики, про забуте і давно втрачене, про те, що вирує в душі, молить та все одно не отримує прощення, і не можу зрушити з місця. Прекрасна Сольвейг досі чекає Пера Гюнта, а хто чекає мене?
Суботу та майже всю неділю я провів у повній прострації. Лежав на дивані, клацав пультом телевізора, намагався ні про що не думати, а тим більш не згадувати. І хто це придумав показувати мої улюблені серіали винятково вдень по буднях? Я, між іншим, так і не знаю, чи вийшла Марія заміж за Брока. І що я маю робити у вихідні? Дивитися «Танці з зірками» трирічної давнини, чи що? Я пожбурив пульт на підлогу та рішуче взявся до коробок з речами. Десь тут ніби мав бути мій Game boy, не міг же я його залишити Вілсону.
Вранці в понеділок я запізнився на роботу майже на годину, бо виявилось, що тут на все місто не більше десятка таксі. Ну і добре, пацієнти почекають, а якщо ні, то для цього Бог і створив Меган.
Як я і думав, вона знайшлась в моєму кабінеті, де вислухувала оповідь дідка років семидесяти про чергове загострення геморою. Судячи з виразу обличчя Меган, він якраз підійшов до найбільш захоплюючої частини, тож я привітався і сказав, що дитячий прийом візьму на себе. Оце так погляд! Вона ще й Кадді може дати майстер-клас. Насвистуючи якусь пісеньку, я підійшов до її кабінету і знайшов під ним цілу купу галасливих матусь, що жваво обговорювали новини зі світу памперсів та того, що вони сьогодні там знайшли. Особливо цікавими були подробиці про те, як ВОНО виглядало і як саме пахло. В мене майнула думка, що я зробив помилку, та вже було пізно.
Через дві с половиною години, абсолютно виснажений всіма цими «у-ліззі-здається-температура» та «лікарю-я-помітила-дивний-висип-може-це-скарлатина», я обережно визирнув в коридор. Нікого. Отже, можна втекти на ланч, поки Меган закінчує розбиратись з моїми пацієнтами. Гнівної промови від неї мені не уникнути, тож підживитися точно не завадить.
Я не любив ходити до місцевої їдальні, бо вигляд в неї був абсолютно незатишний і більш схожий на операційну: білі стіни, світла підлога та кремові меблі. Та ще й медсестри здіймали там такий галас, що мені хотілось забратись звідки після першої ж хвилини. Через тиждень мого перебування у Барнард-Рівері я уподобав маленьке симпатичне кафе за квартал від лікарні, яке мені показав Велч, і майже ніколи йому не зраджував. Тут було тихо, ледь чутно грав джаз, клерки з сусідніх офісів жували свої бургери та шелестіли ранковими газетами, а найбільш просунуті екземпляри не відривались від екранів нетбуків. Каву, що навіть дивно для такого місця, тут варили просто фантастичну. Я вже кілька разів намагався підкотитись до Мелані, власниці цього раю, щоб вивідати секрет, та вона лише сміялась у відповідь.
Я сідаю за улюблений столик і навіть прикриваю очі, щоб гостріше відчути смак першого, гарячого як лава, ковтка, коли від дверей чуються знайомі голоси Деніела та Еда Коена. Виявляється, не одному мені подобається це місце. Я киваю їм у відповідь на привітання та краєм вуха слухаю, як вони жартують з Мелані. Зрадниця!
- Ще раз вітаю!, - Деніел досить безцеремонно вмощується поряд.
Щось я зовсім розслабився за цей місяць. Прийшов час виховувати підлеглих, їм можливо з мною ще працювати і працювати. Меган, мабуть, на сьогодні досить, бо ще невідомо, хто кого буде виховувати, а от Деніел… Та не встиг я придумати, чим його як слід ошелешити, як він мене випередив:
- То що мені робити з містером Розоффом?
-
Чорт, я геть забув про лист до Вілсона. Вірніше не забув, та… Справа очевидна, навіть я бачу, що то рак. Вілсон мене знає, як облупленого, і одразу зрозуміє, що ніяка консультація мені не потрібна, і насправді я хочу… хочу дізнатись як там справи… хочу примусити їх просити мене повернутись… чи просто до біса скучив за ним. Я уявляю собі той потік запитань, звинувачень, виховних тирад та шпильок, що звалиться на мене у першому ж листі від нього. Не зараз. Я ще не готовий.
- А хіба я не сказав? – в моєму голосі повно сарказму. - Ти мабуть забув, то записуй. Готуй папери на переведення того Розоффа до Труверської лікарні. Він уже не наш пацієнт.
)